Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко

— Я запросив тебе не пограти словами, як ти розу­мієш, — сказав він.

— Розумію, — тепер прийшла черга погоджуватися Петлюрі.

— Тоді ось що я хотів сказати: припини, — голос гетьмана став суворим.

— Припинити? Що саме? Дихати, бажати, відчувати? — у голосі Петлюри теж з’явилися металеві нотки.

— Ти сам знаєш, Симоне Васильовичу. Гадаєш, що я не в курсі — Винниченко затіває нову виставу. Господи, та ж вистави затівають інші, а потім мене назвуть маріонеткою! Воістину, немає справедливості на землі, — несподівано емоційно вигукнув Скоропадський.

— Якщо ти все знаєш, навіщо я тут? — грубо обірвав його Петлюра.

Гетьман знову глибоко зітхнув. Йому хотілося одночасно перервати й розтягнути цю розмову якомога довше. Немов дві стихії зіткнулися в його грудях, два взаємовиключні бажання.

— У глухому куті я, Симоне Васильовичу. Якщо німці підуть, а все веде саме до цього, то де шукати захисту? — Гетьман навіть трохи підвівся з крісла.

— Чому ти зараз просиш у мене поради? Коли я влітку цього року казав, щоб припинили грабувати селян, загравати з поміщиками й росіянами, — хіба ти мене послухав? Скільки твоїх радників бажають побудувати новий Кремль на берегах Дніпра? — прийшов час і Петлюрі ставити незручні запитання.

— Добре тобі говорити збоку. Я коли усвідомив, який тягар звалився на мене, — жити перехотів, — з розпачем сказав гетьман.

Петлюра хмикнув, заклав ногу на ногу і трохи нервово заворушив п’ятою.

— Ми ж не на сповіді, Павле Петровичу. А я не священик. Геть не той, хто тобі потрібен, — Симон Васильович почав розуміти, до чого хилить Скоропадський.

— Так, так, — знову просторікувато простягнув той.

За вікном розпочинався ранок. Барви ночі поступово м’якшали, бліднули, і тоді й чорнота змінювала колір — спочатку сіріла, місцями перетворювалася на темно-синю імлу. Гетьман встав, зі скрипом відсунув крісло, розвернувся і підійшов до вікна. Місто ще спало. Можливо, хтось буде стверджувати протилежне, але він любив це місто. Йому подобалося блукати його широкими вулицями, залитими сонячним світлом; вглядатися в блакитні звивини річки, милуватися пагорбами, на яких висипалися юрбою міські поселення. Зелені струмки дерев котилися по краях проспектів. Храми із золотистими банями уявлялися йому чимось позаземним, немов спущені з небес за часів апостола Івана. Він хотів померти в цьому місті. Від цього йому стало сумно.

— Я думаю, що глобальна причина всіх наших старань, усіх бажань чимось утвердитися на цій землі, своєю голослівною думкою, кричущими фразами, бажанням, щоб нас помітили — наша самотність. Не самотність у тому, що можна прожити без сім’ї, і не брак любові, а самотність людини як виду. Саме тому люди так прагнуть кричати, щоб їх почули; робити все, щоб на них звернули увагу; затівати вистави, тому що вони гонорові, — раптом промовив Скоропадський.

Він стояв спиною до Петлюри. Той і далі сидів у кріслі, дивився на постать гетьмана, який, здавалося, трохи зігнувся. Йому потрібно було б вистрибнути з вікна, всадити кулю в лоб, розбити свої думки разом із кривавою цівкою, яка бризками розлетиться з його тім’я. Йому потрібно було примусити себе ні про що не думати.

— Тому нас і тягне до Бога, бо Він позбавляє самотності життя. Ми приречені на пошуки, адже намагаємося знайти себе в нестямі. Самотність — ось головний мотив усього людського життя, — відповів Симон Васильович.

Павло Петрович так здивувався словам Петлюри, що різко, як при нападі, розвернувся і подивився на свого співрозмовника.

— Одначе, Симоне Васильовичу, ти дещо тямиш у житті, — простягнув гетьман.

— Якщо й тямлю, то лише дещо, — відповів Петлюра.

Він розумів, що вся ця словесна мішура, весь цей парад фраз, ходьба вишколених пропозицій — всього лиш прелюдія перед найголовнішим. Тим, навіщо його покликали сюди. А гетьман і далі стояв біля вікна.

— Будь моїм прем’єр-міністром, Симоне Васильовичу. Це — офіційна пропозиція, — немов актор, який відчуває, що настав час його діалогу, гетьман чітко продекламував заготовлену фразу.

Петлюра всміхнувся.

— Колишній ув’язнений тепер на службі в гетьмана? Ти так собі це уявляєш? — Симон Васильович здивувався.

— Не на службі в гетьмана, а на службі Україні, — Скоропадський знову заговорив заготовленою фразою.

— Ет, Павле Петровичу, ми говоримо про різні речі, зовсім різні, — з жалем мовив Петлюра.

— А постав себе на моє місце? Як би ти зараз учинив?! — гетьман раптом закричав. Уся його напруга, весь його трепет, усі його страхи немов вилилися в цьому крикові.

— Я ж намагався! Хіба я не хотів зробити так, щоб Україна стала державою? Українська Держава — хіба не так я її назвав? Чи не бажав я створити країну, в якій можна жити? Хіба не я… Хіба… — тут Скоропадський ступив крок і впав у своє крісло.

Знесилений, зневірений, пригнічений, пригноблений. Він майже був розчавлений своєю долею, яку сам і обрав.

— Я не зможу, Павле Петровичу. Не зможу, — прошепотів Петлюра.

— Що не зможеш, Симоне Васильовичу? Що? — гетьман сумно подивився на гостя.

— Служити тобі, адже саме тебе вважаю винуватцем наших бід. І мій висновок тут ні до чого, — сухо промовив Петлюра.

— Овва! Ну, на це я, звичайно, чекав. Що ж мені тепер робити? — Скоропадський підпер голову рукою і подивився на нього, немов сподіваючись почути те, що його здивує.

— Їхати. Негайно. Цієї ж ночі. Назавжди. Здати владу Директорії, — відповів Петлюра.

Гетьман спочатку ледь помітно всміхнувся, потім його рот розкрився ширше і він глухо, немов середньовічний герой у печері з драконом, засміявся. Його сміх лунав дивно, неначе з домішкою чавунних звуків, відтворених при зіткненні поїздів.

—