Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко

Кепські справи, браття, кепські! Не залишилося більше патронів, немає снарядів, бракне сил, щоб вистояти українцям. Ніби доля потішалася над ними — в останній момент кожен виявив у своїй обоймі по одному патрону. Залягли січовики за мішками з піском, зрідка визирали в щілини й бачили рівний стрій — усе той же, як на параді. Знущалися з них росіяни, бо відчували загибель стрільців. Наближалися, наближалися, ніби дев’ята хвиля. Немає порятунку, немає звільнення, немає нічого.

Черник глянув у проріз гвинтівки й завмер. Саме в той момент почувся тонкий, неначе пташиний, свист, і снаряд упав буквально поруч із українською гарматою, розірвав залізо, збив з ніг і поранив Дашкевича. Приголомшені, контужені, засліплені, стрільці тулилися один до одного, немов діти під час грози. Але тут, наче відчувши новий приплив сил, схопив Черник козацьку шашку, яку подарував йому старий гайдамака. Піднявся на повен зріст і заволав до небес, намагаючись пробити сталеву пелену хмар криком відчаю і надії.

— Смерті немає, браття! Є тільки стрілецька честь!

Він ніби піднявся на мить над землею, тому що земна тлінність його більше не тримала. Так народжуються планети! Так з’являються нові галактики! Стрілець закричав щосили й побіг на ворога. І цієї ж миті куля пробила груди Черника, він упав, простягнув руку, але схопив лише повітря, адже дух його сплив з тіла, покинув плоть.

— Смерті немає, — на видиху прошепотів Черник і спочив.

Де ви, лицарі, що сотні років захищають свою землю? Чи знайдуться серед вас сміливці? Немов почувши цей заклик, піднявся весь десяток солдатів-січовиків і кинувся на ворога. Тому що не залишилося в їхніх серцях страху, не протече цівка сумнівів у річку їхньої сміливості, не залишиться туману в очах. Помчали, розмахуючи шаблями, як їхні предки в стародавні часи. Кинулися на ворога з криком пораненого вовка, бо втратила зграя свого ватажка. Билися стрільці люто, увірвалися в стрій росіян, приголомшивши навіть бувалих царських офіцерів. Саме в той момент наспів другий бронепоїзд із чотою січовиків, чотирма кулеметами й гарматою, яка почала обстрілювати гетьманців. Росіяни були змушені знову залягти, а там іще одна сотня петлюрівців підійшла зліва й по центру. І січові стрільці кинулися в штикову, в якій загинули майже всі добровольці Святополка-Мирського. Сердюки з найближчого села Василькова пішли було на допомогу, але опинилися під вогнем українського бронепоїзда, що пробивався вперед. Останній резерв гетьманців, дві сотні кінноти, простояв увесь час на хуторі Хлібчі, а відтак, нажаханий, утік із поля бою. Усе скінчилося о третій годині пополудні.

Чинити опір натиску українців не було кому.

На полі залишилися пошматовані тіла убитих. Поранені благали про допомогу, усюди ворушилися тіла — їхні руки намагалися дотягнутися до живих. Цей жест, цей стогін, цей хрип був скрізь. Очі заліпила засохла кров, і стали солдати як сліпі. До пізнього вечора над полем висіло похмуре мовчання, яке переривалося страшним, потворним сипінням. Війна тільки починалася.

«… А коли вона прокинулася, перед нею стояв гарний парубок. Його чисті блакитні очі випромінювали те світло, яким заливає луки у вранішній час. Волосся аж блищало в сліпучо-білому сяйві. На ньому був фрак — такий, як на балу в принца. Він простягнув їй долоню і по-доброму усміхнувся», — Симон Васильович сидів у кріслі. Мла кімнати огорнула щільним кільцем яскравий гасник, що стояв на комоді. Жовта вогняна пляма висіла над кінчиком корпусу лампи, утримуючись таємними силами. Іноді Петлюра вставав, робив кілька кроків, щоб поправити ковдру, яка сповзла зі сплячої донечки. Тоді Леся[13] миттєво прокидалася, бо її сон був чуйний, піднімала руку й ледь підводилася. І тіні в кімнатці росли й щільно припадали до стіни, ніби крадькома прослизали в глибину приміщення. І тоді здавалося, що кімната наповнюється примарами, які повернулися з глибини віків. Дівчинка хапалася за рукав батька, злякано дивилася на нього, а той нахилявся і цілував її в чоло.

— Я з тобою, моя рідненька. Моя голубонько. Не дам тебе скривдити, не дам, — шепотів їй Симон Васильович.

Він обіймав донечку й відчував прозорість її шкіри, крихкість кісток. Вона здавалася йому неземною істотою, матерія якої виткана з невідомих атомів, тіло зшите з позаземної тканини, а душа, немов у прозорій оболонці, пульсувала червоним кольором. Довгими вечорами він часто проводив час разом із дочкою і розповідав їй щойно вигадані казки; і зараз, тільки-но повернувшись із тюрми, куди його запроторив гетьман, хотів їй сказати якомога більше.

— З тобою. Я з тобою. Назавжди.

— Правда?

— Звісно, диво моє. Хто ж за власним бажанням відмовиться від такого маленького скарбу?

— А якщо тобі дадуть сто пудів золота?

— Ні. Мало.

— А якщо п’ятсот пудів. Усю оцю кімнату заповнять золотом.

— Мало.

— А якщо…

— …Це ж залежно як оцінювати, Лесю, своє життя. Якими багатствами?

— Я не знаю.

— Ото ж бо й воно. А ти і є моє життя. Як же я тебе продам?

— Тоді пообіцяй, що не помреш.

— Бач, як ти загнула…

— Так, татку… Пообіцяй мені, благаю…

— Ні, не помру, Лесику. Не помру.

Потім увійшла Ольга