Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко

— Ті, хто ще може думати. — Симон Васильович сидів, поглядаючи на відчинене вікно. А там, у прямокутнику дерев’я­ної рами, немов намальоване старезним художником, спочивало місто. Далекі бані Софіївки, високі будівлі готелів, похмурий простір, що розтікся розмазаними фарбами в Десятинній церкві. — Як же тут добре. Як же з вами добре, — сказав Симон Васильович.

Він усміхнувся і простягнув руку дружині, вона теж простягла руку, — їхні пальці стикнулися, неначе два елементи електричної мережі, й невидимі розряди відчувалися на шкірі.

Раптом почулися важкі кроки біля дверей і глухий стукіт.

— Хто це прийшов о такій годині? — Ольга злякалася, стиснула руку чоловіка.

— Дивно, але я знав, що вони прийдуть, — у голосі Симона Васильовича не було трему.

— Хто прийде? Ти про кого? — майже закричала Ольга, та було вже пізно.

Петлюра встав і пішов до дверей їхнього готельного номера. Не вагаючись відчинив, побачив перед собою трьох офіцерів-сердюків. Найвищий з них, моложавий полковник, злегка схилив голову, як буває, коли намагаються висловити деяку повагу й водночас — співчуття. Він хотів було щось сказати, але замість слів тільки повторив кивок, у такий спосіб даючи зрозуміти, що потрібно діяти. Симон Васильович переступив через поріг, вийшов і опинився біля високого солдата. Сердюк кашлянув, знову розкрив рота, проте тієї ж миті, немов поранена вовчиця, з темряви коридору вискочила — виринула — вилетіла Ольга, миттю вчепившись у рукав чоловіка. Це сталося так раптово, що військові чини трохи відсахнулися, а полковник застиг на місці з роззявленим ротом. Але замість крику жінка видала протяжний, майже тваринний стогін, — так болісно вмирають собаки в підворітті під парканом; так намагаються чинити опір долі прокажені, що сидять у глибокому яру.

З несподіванки Симон Васильович теж онімів, лише схопив руку дружини, притримав її, щоб жінка не впала до його ніг. І тоді він подивився в її злякані очі, повні страху, — там, у квітчастій блакиті, кружляв подив, — і доторкнувся до її щоки. Цей жест був сповнений чоловічої ніжності, пройнятий ласкою та відчайдушною подякою. Не кажучи нічого, навіть не розкриваючи рота, Симон Васильович злегка усміхнувся. Просвітлене обличчя чоловіка чудотворно вплинуло на Ольгу, немов перед нею був лик старої ікони. Вона застиг­ла, вирішуючи, що робити далі. Але потім, подивившись знову на обличчя чоловіка, зробила маленький крок назад, ніби визнаючи свою покору перед неминучим.

Ніхто не зміг промовити ані слова. Тиша стукоту сердець і здавленого дихання — ось що було в той момент. Наповнена затамованим стогоном тиша. Минуло кілька секунд — десять, двадцять, сто — тягучих, немов смола. Ольга теж кивнула. Симон Васильович трохи пригнічено й сумно всміхнувся і пішов до сходів. За ним одразу ж попрямували моложавий полковник і двоє сердюків. Їхні широкі спини вмить закрили собою невисокого чоловіка, що йшов попереду, ніби ходу ані вправо, ані вліво не існує.

За півгодини Петлюра вже піднімався сходами на другий поверх, пройшовся коридором і опинився перед рифленими дерев’яними дверима. Закрут мідної ручки був схожий на зламане крило лебедя, яке невідомий майстер вирішив приліпити до дубової площини дверей. Тонкий отвір для ключа — немов діра від кулі, яка й прикувала красиве тіло лебедя навічно до мідної бляшки. Сердюки поспішали, один із них прослизнув у приміщення й одразу вийшов звідти. Він подивився на Симона Васильовича й ширше відчинив двері. Петлюра увійшов і опинився в добре освітленій кімнаті. З двох боків виглядали високі торшери, попереду — міцний коричневий стіл, на якому теж стояли дві лампи. Усі вони світили яскраво-жовтим світлом, ніби чотири сонця. Яєчні відблиски падали на стіни, стікали в’язкою та слизькою масою на підлогу, а там змішувалися з пилом, брудом, тонкою павутиною, якою був обплетений дальній кут, і перетворювалися на бурий шар. За столом сидів лисий чоловік. Його голова була правильної форми, ніби її ліпив скульптор, що добре знає ази своєї справи. Правильні риси обличчя, прямий благородний ніс, вусики, трохи підняті кінчиками вгору. На людині — звичайний цивільний одяг: широка ситцева сорочка з пухкими рукавами, ніби наповненими потоками вітру. Ніжні сухі пальці тримали перо, яким його власник ретельно виводив літери на папері, й лише прибуття гостя зупинило його. Він так і не встиг поставити крапку, застиг із пером, ставши схожим на провінційного невдаху-письменника. І тільки чорна, як циганські очі, військова бурка, що лежала на краю стола, видавала в ньому військовика. Петлюра ступив два кроки, потім іще один і зупинився. Він глянув на чоловіка, що сидів за столом. Той мовчав, напевно, очікуючи, що гість розпочне говорити першим.

Симон Васильович знав ці ігри. Не раз, Господи, так, не раз він бачився з цим чоловіком, навіть інколи сидів біля нього, по-дружньому стискаючи його долоню, а часом — підвищував свій голос і кричав просто в обличчя. Вони знали один одного, добре знали, як можуть знати тільки два вороги. Нарешті чоловік, що сидів, не витримав.

— Що ж ви, Симоне Васильовичу? Сідайте, в ногах правди немає, — заговорив він.

— А де є правда, Павле Петровичу? — сказав Петлюра, але все ж ступив іще один крок і сів у затишне м’яке крісло.

Скоропадський[15] усміхнувся. Він чув цей тонко-дзвінкий звук у своєму імені, вимовлений Петлюрою. «П-а-а-а-вле Петро-о-о-о-о-вичу». Це розтягування відразу розставило все на свої місця — Петлюра так і не здався. Розуміючи це, гетьман засумував,— якесь тягуче, наче дощова рідина, почуття повільно потекло в груди. Від цього стало якось особ­ливо гірко. Однак Скоропадський не подав виду, а все так само легенько, наче боячись образити співрозмовника чи надати розмові зайвої легковажності, усміхався.

— Правда в нас, дорогий Симоне Васильовичу. Вона завжди в нас, але тільки шукаємо ми її всюди й не знаходимо, — відповів Павло Петрович.

— Можливо, тому що сліпі? — Петлюра вирішив трохи підіграти.

Час був пізній. Ніхто не квапився викладати карти на стіл, адже обидва розуміли, що розмова буде довгою. Немов готуючись до цього, вони почали з м’якої перепалки, щоб розім’я­тися перед великим боєм.

— Можливо, можливо, — несподівано погодився гетьман.

Він