Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко
Вони повільно задкували, а попереду вже метушилися січовики, нестямно кричав Петлюра, якийсь сивий гайдамака піднімав криву шаблю. Винниченкові здавалося, що все це відбувається уві сні. Тягучі звуки, тягучі рухи — картинка розмита, немов він дивився крізь затуманене скло. «Якщо мене зараз уб’ють, то чого ж я доб’юся? Хто згадає про мене? І на біса мені їхня пам’ять, якщо мене вже нічого не хвилюватиме?» — думав Володимир Кирилович.
Дивно, але він раптом заспокоївся, ніби й не висів на волосині від смерті, а лише прогулювався з незнайомою людиною по полю — ну і що? Що тут такого? Страх загинути, розчинитися в порожнечі часу раптом перестав його мучити. Як же нерозумно він поводився! Ніби хлопчисько. Життя ж у тому й полягає: якщо буде живою свідомість, значить житиме й людина. Тож варто тільки придумати, як зберегти свідомість усього тіла — і вічність нам гарантована. Як же тоді буде легко не боятися смерті!
Такі дивні думки лізли в голову Володимиру Кириловичу, і нічого він не міг удіяти. Йому раптом остогидла ця війна. Набридло тинятися по світах. Терпіти не міг цих мужиків, пропахлих сіном і коровою, які приходили до лав повстанців, — і він бачив їхні брудні руки, які годі відмити. Йому набридло доводити свою правоту, бо він і так знав — правда на його боці, на його! То що таке тоді його смерть, як не доказ того, що його слова — істина?
Зненацька Винниченко, весь у плині своїх думок, з накопиченою енергією свого невдоволення — різко розвернувся і побачив перед собою моложавого солдата, який витягнув гвинтівку майже на всю довжину рук — і гостре лезо багнета погойдувалось, ніби від подиху вітру. Перелякане дитяче, червонощоке обличчя гетьманця подовжилося від подиву й ривка Володимира Кириловича, і той теж завмер в одну мить. Вони стояли один навпроти одного, як два хлопчики, і не могли зрушити з місця.
Угорі раптом скрикнула якась птаха. Хто це був? Сойка, яка неспокійно літала над полем, чи дрізд, який не встиг вчасно відлетіти в тепліші краї? Слід було тікати, рвонути геть, але Володимир Кирилович цього не став робити — він заціпенів і більше не бажав рухатися. Який же гострий цей пташиний скрик! Ніби птаха хоче почути людські овації, бажає слави. Яке ж гарне життя у своєму природному вияві. «Жити, заново хочеться жити», — думав Володимир Кирилович. Його рука мимоволі піднялася, неначе він хотів спіймати птаха в небі, — тяглася вгору і, здавалося, хапала хмари. Цієї миті пролунав постріл, і молодий гетьманець звалився набік, як висохле дерево.
Розділ 6
У кімнаті було темно, а в закутках розпливлася така густа імла, що аж ніби поглинала стіни, розчиняла їх. Нічого не можна було розгледіти, крім яскравої плями біля вікна, яка утворилася завдяки недогарку свічки, що нервово тремтів на протязі. Лише пітьма і рване коло світла. Однак, якщо придивитися, можна було побачити чоловіка, який сидів на дивані, неподалік від столу зі свічкою. Жовті відблиски падали йому на туфлі, на них потріскався лак, і тоненькі смужки на взутті були схожі на лінії долі людської долоні. Чоловік сидів у напівтемряві, зануривши своє тіло в сіріючу масу, через яку не можна було розгледіти деталі зовнішності. Та раптом він підвівся, підійшов до стільця і сів на нього. Аж тепер стало зрозуміло, що він худий, невисокий на зріст, із правильними рисами, зачесаним чубком. Він узяв перо, вмочив у чорнило і заніс його над чистим аркушем паперу, що лежав на столі. Зненацька крапля чорнила впала посеред аркуша, утворивши чудернацьку пляму, схожу на грозову хмару посеред білого неба. Чорна передгрозова хмара. Чоловік хмикнув, зім’яв зіпсований аркуш і дістав із папки новий. Потім знову вмочив перо, цього разу вдало. І почав виводити слова — повільно, ніби промовляв їх спершу подумки, а потім виписував на папері. Коли був виведений перший абзац, чоловік зупинився і перечитав усе спочатку.
«Чи багато хто з нас плекав нездійсненну надію? Чи багато хто робив основою свого життя не віру, яка є здійсненням очікуваного, а надію, що не осоромить? Як легко говорити, що ні, не вірю я у вашу справу. Відмовитися від усього і триматися осторонь. А хто б міг навіть у найвідчайдушніші дні живитися надією, тому що іншої їжі не було і всі навколо зневірилися? Мало хто з нас. Мало хто», — написав чоловік.
Прочитав — а тоді рука із затиснутим пером знову нависла над чистою поверхнею аркуша, і він продовжив:
«Бачить Бог, я завжди бажав тільки одного: щоб Україна була жива. Бідна, бідна моя країна затиснута в цупких лапах росіян і австро-угорців, немов іще живе ягня, підставила свої боки, поки її кровожерно обдирають, з’їдають її плоть, руйнують кістки. Звідки таке бажання в мені? Можливо, полтавське повітря наповнило мене своєю історичною тугою після давньої поразки? Коли Московія не залишила від нас нічого. Коли принижували й забороняли розмовляти рідною мовою. Витискають із народу українську мову, називають її мужицькою, тому що тільки в селі нею розмовляють. Кажуть — ось російська мова, говоріть нею, а не своїм наріччям. Російська для освічених, а українська для неуків — повторюють нам. Хто ми для вас? Хохли? У кращому випадку — малороси. Кричали: немає вас! Навіть якщо ви станете в ряд і дійдете меж від Києва до Полтави — немає вас. Ви — порожнеча, кричали нам. А ми вперто мовчали й чекали свого часу», — рука чоловіка зупинилася.
Він завмер, ніби перетворився на кілька хвилин на пам’ятник. Написане ним самим виявилося якимось спільним знаменником болю, про який варто лише згадати, і він, наче повна гною рана, почне пульсувати й розносити сигнали хвороби. Його обличчя змінилося, рот трагічно скривився, очі заблищали, — здавалося, що вони ось-ось наповняться сльозами, перепони повік не зможуть їх утримати, і сльози переллються через край. Так тривало зовсім недовго, тому що раптом чоловік ожив, заворушився і знову заніс перо над целюлозною чистотою.
