Маленькі чоловіки - Луїза Мей Олкотт
– Я йду гуляти. Хочеш зі мною? – запитав Нет, намагаючись удавати, ніби нічого особливого не сталося, але відчуваючи глибоку вдячність до Дейзі за її безмовне співчуття. Йому здавалося, що тепер всі повинні дивитися на нього, як на злочинця.
– О, так! – вигукнула Дейзі й побігла за капелюхом, горда від того, що великий хлопчик запросив її гуляти.
Товариші Нета бачили, як вони з Дейзі йшли до лісу, але жоден з них не кинувся їх наздоганяти, бо знали, що ця добра маленька дівчинка буде для нього найкращою супутницею і втішить краще, ніж будь-хто інший. Хлопчики з Пламфілду були набагато делікатнішими, ніж вважали люди, які не схвалювали методів виховання в школі Баерів.
Прогулянка пішла Нету на користь: повернувшись додому, він був хоч і мовчазнішим, ніж зазвичай, однак так само приязним. Ніхто й словом не обмовився про ранкову подію, але вплив її на Нета був очевидним. Причому з часом він тільки посилювався. Хлопчик щосили намагався виправитися, в чому йому терпляче допомагав пан Баер.
І щоразу, коли Нет торкався руки свого доброго вчителя, він згадував, що той заради нього добровільно терпів біль.
V. Форми для пиріжків
– Що трапилося, Дейзі?
– Хлопчики не хочуть, щоб я гралася з ними.
– Чому ж?
– Вони кажуть, що дівчатка не грають у футбол.
– Ні, вони грають, бо я теж грала, – й пані Баер засміялася, згадавши свої дитячі витівки.
– І я знаю, що можу грати. Ми з Демі часто грали в футбол, і нам було дуже весело. А тепер він не хоче, бо товариші сміються над ним.
– А знаєш, адже він, мабуть, має рацію, моя люба. Удвох вам було добре грати, але футбол занадто галаслива гра, якщо в ній беруть участь дванадцять хлопчиків. Я на твоєму місці придумала б для себе якусь іншу хорошу гру.
– Мені набридло гратися на самоті, – похмуро заперечила Дейзі.
– Я скоро прийду й пограюся з тобою. А зараз мені потрібно приготуватися для поїздки в місто. Ти теж поїдеш зі мною, побачишся з мамою, а, якщо захочеш, то залишишся вдома.
– Я дуже хочу побачитися з мамою й Джозі, але краще повернуся. Без мене Демі нудьгуватиме, та я й сама більше люблю жити тут, тітонько.
– Ти не можеш обійтися без свого Демі, так? – запитала Джо, мабуть, цілком розуміючи її любов до єдиного брата.
– Звичайно, не можу. Ми близнюки, тому любимо одне одного більше, ніж інші брати й сестри, – відповіла Дейзі, й обличчя її прояснилося: вона вважала, що бути близнюками – найбільше щастя, яке тільки можна собі уявити.
– То чим же ти вирішила займатися, поки я збиратимуся? – запитала пані Баер, водночас швидко розкладаючи на полицях білизну.
– Не знаю, – відповіла Дейзі, схопившись за двері й ліниво гойдаючись на них. – Ляльки та іграшки мені набридли. Як було б добре, якби ти, тітонько Джо, придумала якусь нову гру для мене.
– Добре, я постараюся придумати, але на це потрібен час, моя люба. А поки чи не хочеш зійти вниз і подивитися, що готує Ейзі на сніданок?
– Хочу, якщо тільки вона не сердита.
І Дейзі вирушила на кухню, де повновладно панувала негритянка Ейзі.
Через п’ять хвилин дівчинка повернулася веселою, зі шматочком тіста в руці й борошном на кінчику носа.
– Можна мені покуховарити з Ейзі, тітонько? Ми робитимемо пиріжки. Вона сьогодні добра й дозволила мені допомагати їй. А це так весело! – одним духом випалила Дейзі.
– От і добре! – сказала пані Баер, дуже задоволена, що Дейзі знайшла собі розвагу: адже іноді зайняти одну дівчинку важче, ніж дюжину хлопчиків. – Іди куховарити й залишайся на кухні, скільки хочеш.
Дейзі чкурнула вниз, а тітка Джо сушила собі голову, придумуючи для неї нову гру. Нарешті якась, мабуть, щаслива думка прийшла їй у голову, бо вона усміхнулася й, зачинивши шафу, прошепотіла:
– Я постараюся зробити це!
Ніхто в той день так і не дізнався, що придумала тітка Джо.
Вона тільки сказала Дейзі, що купить їй сьогодні нову гру. Дівчинка так розхвилювалася, що по дорозі в місто тільки те й робила, що ставила запитання, не чекаючи на них відповідей.
Тітка Джо залишила її в матері, щоб вона погралася з маленькою сестричкою Джозі, а сама рушила за покупками. А коли повернулася з різними пакунками й пакетами, Дейзі вже так замучила невідомість, що вона запропонувала негайно їхати назад, у Пламфілд.
Але тітка Джо хотіла поспілкуватися з сестрою, тож Дейзі мимоволі була залучена до розмови. Вона сиділа на килимі й смішила пані Брук, розповідаючи їй про пустотливі витівки хлопчиків.
Дейзі ніяк не могла зрозуміти, коли тітка Джо встигла відкрити свій секрет пані Брук, але незабаром стало очевидно, що її мама все знає.
Одягаючи на Дейзі капелюшок і цілуючи її рожеве личко, вона сказала:
– Будь хорошою дівчинкою, Дейзі, й навчися цікавій та корисній грі, яку тітка купила для тебе. З її боку дуже мило, що вона хоче гратися з тобою, бо сама вона не особливо любить цю гру.
Пані Брук і тітка Джо весело розсміялися, змусивши Дейзі пройнятися ще більшим здивуванням.
По дорозі в екіпажі щось задзвеніло.
– Що це дзвенить? – запитала Дейзі, настороживши вушка.
– Нова гра, – відповіла тітка Джо.
– З чого ж вона зроблена?
– Із заліза, жерсті, дерева, міді, цукру, солі, вугілля й безлічі інших речей.
– Як дивно! А якого вона кольору?
– Всіляких кольорів.
– А вона велика?
– Трохи велика, але місцями не дуже.
– Я коли-небудь її бачила?
– Часто, але не таку чудову, як ця.
– Що ж це може бути? – гадала Дейзі, підстрибуючи від нетерпіння. – Я не можу чекати. Коли ж я її побачу?
– Завтра вранці після уроків.
– Вона й для хлопчиків?
– Ні, тільки для тебе й Джозі. Хлопцям буде, звичайно, цікаво поглянути на неї, – їм особливо сподобається одна її частина, але вони зможуть долучитися до гри тільки тоді, якщо ти їм дозволиш.
– Демі я дозволю, якщо він захоче.
– Не турбуйся, всі захочуть, а найбільше – Надутий Качан.
Очі пані Баер заблищали, й вона поплескала по згортку, який лежав у неї на колінах.
– Дай мені помацати його хоч разок, тітонько! – попросила Дейзі.
– Ні, ні, й ще раз ні. Ти відразу здогадаєшся, а тоді мій сюрприз пропаде.
Дейзі надулася, але одразу засміялася, побачивши крізь маленьку дірочку в папері щось блискуче.
– Як довго чекати! А чи не можна мені поглянути сьогодні?
– Ні, ні, моя люба. Потрібно ще все налаштувати й розставити
