Маленькі чоловіки - Луїза Мей Олкотт
«Демі, – думалося їй, – несвідомо принесе цьому бідному хлопчикові більше користі, ніж я. Мені краще не втручатися».
Ще довго чувся шепіт у дитячій, але ніхто не турбував хлопчиків і не зупиняв Демі. А коли нарешті все затихло, й пані Баер прийшла взяти лампу, Демі вже пішов, а Нет міцно спав. Його обличчя було лагідним і спокійним. Пані Баер зрозуміла, що один день турботи та доброти зробив стільки, скільки зазвичай робить рік терплячого виховання. Тож ця маленька грядка у занедбаному досі саду неодмінно принесе рясний урожай. Маленький проповідник вже засіяв її найкращим насінням.
IV. Перший крок
У понеділок вранці Нет з острахом йшов у клас. Та як йому було не боятися? Адже зараз всі побачать, що він нічого не знає.
На щастя, пан Баер відвів йому дуже зручне місце в ніші біля вікна й доручив Францові провести з ним перший урок. Тож ніхто з дітей не чув, як він затинався під час читання, не бачив, які каракулі виводив у своєму зошиті. Нет був глибоко вдячний за це й навчався з таким завзяттям, що пан Баер, глянувши на його розпашіле обличчя й забруднені чорнилом руки, з усмішкою сказав:
– Не варто перевтомлюватися, мій хлопчику, – в нас ще багато часу попереду.
– Але мені потрібно працювати якомога більше, а то я не наздожену інших, – заперечив Нет. – Вони знають так багато, а я – нічого…
Слухаючи, як хлопчики твердо й упевнено відповідають уроки з історії, географії та граматики, Нет мало не впав у відчай.
– Зате ти знаєш багато того, чого не знають вони, – сказав пан Баер, сідаючи ближче до Нета, бо Франц вже допомагав молодшій групі долати труднощі таблиці множення.
– Я? – недовірливо запитав Нет.
– Звичайно. Ти вмієш стримуватися, володіти собою, а Джек, котрий так швидко розв’язує арифметичні задачі, не вміє. Адже звичкою до стриманості теж потрібно опанувати, і, гадаю, ти цей урок добре засвоїв. Крім того, ти вмієш грати на скрипці, чого не вміє жоден з наших хлопчиків, хоч їм дуже цього хотілося б. І нарешті, найголовніше, ти від щирого серця бажаєш вчитися, а це вже половина справи. Спочатку тобі, може, й буде важко, але не падай духом і працюй, працюй… З кожним днем навчання підкорюватиметься тобі.
З кожним словом, промовленим паном Баером, обличчя Нета прояснялося: він радів, що знає хоч щось.
«Так, я можу стримуватися, – думав він. – Мене навчив цього батько, коли бив мене час від часу. І я вмію грати на скрипці, хоч і не знайду на мапі Біскайську затоку», – подумав він із, здавалося б, недоречним відчуттям комфорту. А потім сказав так серйозно й голосно, що Демі почув його:
– Я хочу вчитися, тож старатимуся. Я ніколи не ходив до школи, але не винен у цьому. І якщо товариші не сміятимуться наді мною, то сподіваюся, що впораюся, адже ви й пані Баер такі добрі до мене!
– Ніхто не сміятиметься над тобою. А якщо хтось спробує, то я скажу, щоб він не робив цього! – крикнув Демі, забувши, що сидить на уроці.
Молодша група, яка зупинилася на множенні сім на дев’ять, теж обернулася, як за командою, бажаючи дізнатися, що трапилося.
Вважаючи, що бесіда про те, як треба допомагати один одному, важливіша за урок арифметики, пан Баер розповів історію Нета. Вона вийшла такою цікавою і зворушливою, що добрі хлопчики навперебій обіцяли підставляти плече новому товаришеві. Крім того, їх тішила можливість поділитися своїми здобутками з тим, хто так чудово грає на скрипці. Відтоді не було жодного разу, щоб в разі потреби хтось не простягнув Нетові руку підтримки, якщо він спіткався на сходах до знань.
Щоправда, поки хлопчик не зміцнів, йому не дозволяли багато вчитися. Зате міг більше часу проводити на своїй грядці. Це заняття приносило більше користі для здоров’я, ніж будь-які ліки.
Нет засіяв її квасолею. Він радів кожному новому листочку, кожній стеблинці, які підіймалися з землі під дією теплого весняного повітря. Жодна грядка не була оброблена так добре – Нет рився в ній, як кріт. Пан Баер навіть висловлював припущення, що на ній нічого не встигне вирости, так енергійно Нет ворушив землю. Тому він часто давав йому якусь легку роботу у квітнику або на полуничних грядках, де той, наспівуючи, працював так само старанно, як бджоли, що літали навколо нього.
– Ось така зміна мені дуже подобається, – говорила пані Баер, дивлячись на колись бліді, а тепер рум’яні щоки Нета, або поплескуючи його по плечах, які вже почали розпрямлятися від роботи на свіжому повітрі, здорової їжі й відсутності тяжкого гніту бідності.
Демі став другом Нета, Томмі – його покровителем-опікуном, а Дейзі – утішницею в усіх його бідах. Хоч ці діти були молодшими за нього, їх компанія подобалася йому більше: він не любив брати участь в активних іграх старших хлопчиків.
Пан Лоуренс не забув Нета. Він надсилав йому одяг, книжки, ноти, а час від часу приїздив сам, щоб подивитися, як живеться його хлопчикові, або брав його із собою в місто й водив на концерти. У великому будинку пана Лоуренса Нет бачився з його милою дружиною й чарівною маленькою донькою, смачно обідав і відчував себе таким щасливим, що після кожного такого відвідування думав про нього цілими днями й марив ночами.
Для щастя дитини потрібно так мало! Боляче бачити, коли на прекрасній, осяяній сонцем землі зустрічаються сумні дитячі личка й самотні сердечка. Розуміючи це, Баери збирали для своїх голодних пташенят всі крихти, які могли дістати, бо самі були багаті лише своєю добротою.
Багато заможних приятельок пані Баер надсилали їй іграшки, котрі вже набридли їхнім дітям, і лагодити їх взявся Нет. Це було підхожим заняття для його спритних пальців. Часто в дощові дні він сидів з клеєм, фарбами та складаним ножем, доводячи до ладу лялькові меблі, домашніх тварин і диких звірів, а Дейзі в цей час шила вбрання для обшарпаних ляльок.
Відновлені іграшки ховали в особливу, відведену для них шафу, а на наступне Різдво ними прикрашали ялинку, яку Баери влаштовували щороку для всіх бідних дітей, які жили
