Маленькі чоловіки - Луїза Мей Олкотт

Пан Баер усміхнувся й похитав головою.

– Я знаю інший, спосіб, кращий, – сказав він. – Він уже випробуваний мною. Ось як ми зробимо. Щораз, як ти збрешеш, покараний буду я.

– Як же так? – з подивом вигукнув Нет.

– Ти даси мені кілька ударів лінійкою по руці, – сказав пан Баер. – Сам я рідко вдаюся до цього покарання. Може, ти краще станеш стежити за собою, якщо біль доведеться терпіти не тобі, а мені.

– Бити вас лінійкою? Ні, ніколи!

– Тоді постарайся не брехати. Біль, звичайно, не може принести задоволення, але я охоче винесу його, аби викорінити твій недолік.

Ця розмова подіяла на Нета так сильно, що він досить довго утримувався від брехні. Пан Баер розсудив правильно: любов до нього могла втримати Нета краще, ніж страх за себе.

Але в один нещасний день Нет не остерігся. Коли Еміль запитав, чи не він прим’яв його пшеницю, й пригрозив відлупцювати в разі, якщо це так, Нет відповів «ні». А тим часом пшеницю прим’яв справді він, коли біг по саду від Джека, який ганявся за ним.

Нет думав, що ніхто цього не бачив, але виявилося, що Томмі бачив. І коли два дні потому Еміль знову заговорив про свою пшеницю, Томмі розповів, як було. В той час уроки вже скінчилися, й усі були в залі. Пан Баер присів на солом’яний диванчик разом з Тедді, але почувши слова Томмі й побачивши, як спалахнуло перелякане обличчя Нета, зняв Тедді з колін.

– Іди до мами, мій хлопчику, я зараз прийду, – сказав він і, взявши Нета за руку, пішов разом з ним у клас і зачинив за собою двері.

З хвилину хлопчики мовчки переглядалися між собою, а потім Томмі вислизнув з кімнати і, підійшовши зовні до вікна, зазирнув у клас: штора була трохи відхилена, тож у вузеньку смужку було видно все. Томмі вжахнувся, коли побачив, що пан Баер зняв довгу, вкриту пилом лінійку, бо нею рідко користувалися. «Господи, він хоче побити Нета лінійкою! Краще б я нічого не говорив!», – подумав добросердечний хлопчик: покарання лінійкою вважалося страшною ганьбою.

– Ти пам’ятаєш, що я казав тобі останнім разом? – сумно, але не сердито запитав пан Баер.

– Пам’ятаю, тільки, будь ласка, будь ласка, не змушуйте мене робити це! Я не можу! – в розпачі вигукнув Нет, задкуючи до дверей і ховаючи руки за спину.

«Що ж це таке, він, здається, страшно боїться! Якби така штука сталася зі мною, я переніс би покарання як чоловік», – подумав Томмі, хоч серце в нього калатало.

– Я дотримаю свого слова, а ти постарайся на майбутнє запам’ятати, що не слід брехати, – сказав пан Баер. – Візьми лінійку й вдар мене гарненько по долоні шість разів.

Томмі так вразили ці слова, що він мало не впав з лавки, на якій стояв. Але хлопчик міцно схопився за підвіконня, бо не міг пропустити драму, яка розгорталася перед його очима.

Пан Баер говорив тоном, що не допускав заперечень, і Нет був змушений коритися. Він взяв лінійку й з переляканим виглядом двічі вдарив свого вчителя по долоні. Відтак зупинився й, піднявши залите сльозами обличчя, глянув на пана Баера.

– А зараз бий сильніше, – твердо сказав той.

Бачачи, що ніякі прохання не подіють на пана Баера, й бажаючи якнайшвидше закінчити це катування, Нет закрив обличчя рукавом і вдарив так, що долоня чоловіка почервоніла. Проте, біль, який відчував у ту хвилину Нет, був набагато сильнішим.

– Може, досить? – задихаючись, запитав він.

– Ні, залишилося ще два рази, – відповів пан Баер.

Нет знову вдарив його по руці, майже не бачачи, куди потрапляє, а потім кинув лінійку й, схопивши руку пана Баера, притулився до неї обличчям і заплакав від сорому, любові й каяття.

– О, тепер я запам’ятаю! Тепер я пам’ятатиму! – вигукнув він.

– Сподіваюся, що так, – лагідно сказав пан Баер, поклавши руку йому на плече. – Попроси Бога допомогти тобі й постарайся надалі позбавити нас обох від подібних сцен.

Томмі відскочив від вікна й повернувся в зал. У нього було таке збентежене обличчя, що хлопчики, оточивши його, почали наперебій випитувати, яке страшне покарання пан Баер застосував до Нета.

Томмі аж занадто виразним шепотом почав розповідати, а вони слухали з таким виглядом, ніби чекали, що небо ось-ось впаде на них. Це порушення звичного порядку речей приголомшило всіх без винятку.

– Одного разу він змусив мене зробити те саме, – сказав Еміль так, ніби зізнався в жахливому злочині.

– І ти вдарив його? Ударив нашого милого, старого тата Баера? – вигукнув Нед, міцно схопивши Еміля за комір. – Хотів би я подивитися, як би ти зробив це зараз!

– Це було давно. Тепер я радше дам відрубати собі руку, ніж ударити його, – сказав Еміль і, обхопивши Неда руками, обережно поклав його спиною на підлогу, хоч за інших обставин той отримав би кілька болючих стусанів.

– Як ти міг? – розгублено промовив Демі.

– Мені спочатку здавалося, – ділився спогадами Еміль, – що це дрібниці, й буде навіть кумедно виконати таку штуку. Але коли я вдарив дядька, то раптом згадав все, що він зробив для мене, й не зміг більше підняти лінійку. Ні, ні за що у світі! Якби він навіть звалив мене з ніг і почав топтати ногами, я не став би опиратися – таким винуватим почувався!

Еміль вдарив себе кулаком у груди, щоб висловити своє каяття.

– Нет, мабуть, все ще плаче, він страшенно засмучений, – сказав Томмі. – Не скажемо йому й слова про те, що трапилося, добре?

– Звичайно, не скажемо, але брехати дуже погано, – сказав Демі, із жахом думаючи про те, що покаранню піддався такий добрий дядечко Фриц.

– А чи не піти нам звідси? – тактовно запропонував Франц. – Тоді Нету можна буде непомітно пройти нагору.

І він разом із хлопчиками попрямував до звіринцю – їхнього улюбленого притулку у важкі хвилини.

Нет не спустився до обіду, тож пані Джо принесла йому поїсти, сказавши при цьому кілька ласкавих слів, які трохи полегшили його біль, однак підвести на неї очі він так і не зміг.

Через деякий час хлопчики, що гралися поблизу, почули звуки скрипки й подумали: «Значить, заспокоївся». Так, він заспокоївся, але все ще соромився зійти вниз. Нарешті зважився трохи прочинити двері, щоб якомога непомітніше прослизнути надвір і побігти в ліс. На сходах сиділа Дейзі, цього разу без роботи й без ляльки, але з носовичком у руках.