Сутінки - Станіслав Васильович Костянтинов

І прийняли в Партію. В ту єдину, СС. Бо інших тоді не було.

..Котилися роки по долині часу, котився Вілен по дорозі життя.

Працював собі: наче й непримітно, а завжди на очах; завжди перший підтримає кого треба, висловить згоду зі старшими та з вищесидячими; поїде у відрядження, куди ніхто не хоче, візьметься до справи, від якої всі тікають. Зі своїми ідеями не ліз, та й не було їх у нього, тому завжди підтримував ідеї лідерів, підгримував гаряче, з прямим палаючим поглядом косуватих очей.

І склалася про нього думка, у кого треба, як про надійного, невередливого, скромного, завжди готового, завжди на місці; на якого можна покластися, на якого можна розраховувати, на якого можна спертися.

В інституті у Москві, з’являвся своєчасно, скромний та невибагливий, був згоден на всяку оцінку, аби тільки вона не ставала на шляху до мети — диплома про вищу освіту.

У великому місті Шерстохвостов так будував стосунки з протилежною статтю, що ніхто з його коханок навіть не відав, ні де він живе, ні чим займається, ні як насправді його звуть. Бо кожній з них він вигадував про себе все, починаючи з імені. А оскільки дівчат було багато і запам’ятати, до кого під яким ім’ям приходить, Вілен не міг фізично й розумово, то придумав хитрість: кожного разу, з’являючись, питав стурбовано:

— Ну, забула, мабуть, як і звуть мене?

На що чергова кохана відповідала ображено:

— Ой, що ти таке кажеш, Баня (-Саня, Паша-Аркаша, Вітя-Мітя)? Як не соромно?

Але соромно Шерстохвостову не було ніколи. Він навіть не знав, що є таке слово.

Втомлена, зі слізливими очами-вікнами, зима вже виношувала своє дитя. Вона була на останніх днях вагітності весною. Донька повинна вже ось-ось народитися, забравши при цьому в матері життя.

Аби потім, через короткий час, засипавши світ зелено-квітчастою радістю, самій народити сина-літо і сконати на його гарячих руках. А літо, танцюючи метеликами, бавлячись грозами та стрибаючи кониками в траві, народить задумливу осінь, з повною пазухою врожаю, парасолькою під пахвою і дочкою-зимою в лоні…

І все йде по колу, і ми йдемо за всім, помилково думаючи, що навпростець прямуємо у світлу далину…

Людина народжується з темряви минулого і поринає в темряву майбутнього, коли не знайшла — за своє таке коротке земне життя — дороги до світла, до Бога. А яскравий різнобарвний ліхтарик її земної яви, клубок розваг і радощів, виявляється лише коротким сліпучим спалахом, миттєвою зупинкою у порожній пітьмі, на узбіччі вічного шляху людської душі.

Зараз весна, ще квола та незміцніла, з ніжними величезними очима кольору пролісків і посмішкою на блідих устах, пробувала слабкими тоненькими пальчиками гілочки всього живого, і від тих дотиків мертві сухі бруньки оживали і пружніли, готуючись стати листочками життя.

Перший секретар райкому комсомолу Вілен Шерстохвостов сидить у дієтичній їдальні й автоматично поглинає рисовий молочний суп, напружено дивлячись у вікно-вітрину порожніми очима. Суп несмачний і несолодкий, з розбавленого водою молока, але він цього не помічає, заглиблений у роздуми.

…Зранку його чемно запросили на верхній поверх райкому партії, де працювали хлопці з «чистими руками, гарячими серцями і холодними головами», сидячи під великими портретами «совісті революції» в кожному кабінеті: тонконосого, козлобородого Дзержинського. Запросили в головний кабінет, де портрет «совісті» був найбільшим за всі і найяскравішим, майже живим.

А може, й живим?.. Такі ніколи не вмирають.

За великим і довгим, як дорога з тюрми на волю, столом сиділи троє. З одного боку.

Аби не гаяти часу на опис кожного з них, вдамося до аналогії.

Посередині сидів головний: він був схожий на актора Зєльдіна в молодості, коли той зіграв свою найкращу, найпсихологічну і найглибшу роль Свастуха в улюбленому всім радянським народом фільмі «Пинарка та Свастух». (Після цього фільму ніхто з радянських акторів вже геть не хотів грати ні короля Ліра, ні Гамлета, ні навіть Леніна — кожен хотів бути Свастухом).

Той що сидів справа — віддалено нагадував Гагаріна, але не посміхався, бо не літав у космос, звідки всі поверталися з зубами назовні, аби сховати пережитий жах, оскільки «Героїв СРСР» їм просто за так не давали.

А лівий мав такі ж і фігуру, і постать, і навіть обличчя, як відомий персонаж Віні Пух, тільки був зовсім худим, лисим, з невиразними очима та з нависаючим носом-бульбою між хрящуватими вухами кажана.

«Зєльдін-Свастух» показав Віл єну на стілець напроти, через стіл. І коли той примостився — якось незграбно і напружено, бо був уперше тут і так — почалася довга розмова. І розмова ця ніяк не дозволяла розслабитися, і далі запрошений сидів на стільці, як собака на паркані, підібгавши враз затерплі ноги.

На столі, по обидва боки від трійці, лежали двома великими стосами товсті теки, вщерть набиті паперами, акуратно перев’язані і пронумеровані: деякі зовсім старі й засмальцьовані, деякі — свіжі, акуратні й охайні.

Чисторукі хлопці і посміхалися холодними головами, і співчували гарячими серцями, але при цьому акуратно підкладали під очі Білена аркуші і листочки: написані рукою чи віддруковані; фотографії, схеми, накази з печатками, фотокопії і все, що можна зобразити на папері і фотопапері. І всі ці аркуші з листочками стосувалися його, Шерстохвостова. Його життя в усіх проявах. Відображеному в доносах, докладах, рапортах, заявах, протоколах, актах. Підтвердженому фотографіями речових доказів, копіями документів, фото й описами його спілкувань і вчинків.

Залізні хлопці, з щитами та мечами у серцях, ніжно й довірливо розповідали Білену докладно та за порядком.

Тут було все й про все. Про кожний його день. Майже про кожну мить.

Навіть фотографія, на якій він вночі мочився на кугумі, тікаючи з дому до Києва. Звичайно, фото за якістю не годилося на обкладинку «Огонька», але що на ньому був саме Шерстохвостов — сумлінь не викликало. Як