Сутінки - Станіслав Васильович Костянтинов

страшними сухими пострілами грому.

Нажахане село принишкло і зачаїлося в безсонні страху, швидко хрестячись, аж руки німіли, і згадуючи всі свої гріхи, навіть дрібні, незначні, ще з дитинства — давно і назавжди забуті…

На ранок, на чистому синьому небі стало сонце, освітивши розгромлені Сутінки.

Усі страхи ночі втратили силу і в оновлений, сьогоднішній день увійшли вчорашні люди. Без змін у душах і серцях.

Пізніше деревина хреста на могилі Шерстохвостова, сохнучи, посиніла; хреста хтиво покрутило, і став він якимось… непристойно-насмішкуватим. Як знущання.

І ще на дев’ять днів хтось прийшов до могили, непізнаний, а як на сорок, то не було нікого…

Наче й не існувало людини. Наче й не жив.

А вже наступного року могила заросла густою травою, чортополохом-татарником і чагарником, просіла, хрест геть розсохся, а потім і косо завалився, і худий старий ворон, що завжди сидів на його верхівці похнюпивши голову, і зрідка каркав як стогнав охриплим голосом, перебрався на «Прокляте дерево», біля могил самогубців, і застиг там, заплющивши очі — чи то заснув, а чи замислився.

І ніхто й ніколи не приходив сюди, не вклонявся пам’яті державної людини, не сидів, зажурено схилившись, і не загадувався, не думав над величчю мізерного людського життя, що перетікає в забуття і смерть.

Та не скінчується життя зі смертю одної людини, хоч би це й колишній Президент Незалежного Гондурасу.

Не скінчується навіть в одній Державі, хай вона й розташована поблизу цивілізованих країн, до яких заглядає через паркан. І не скінчується на всій нашій Землі, що ми її постійно душимо собою. Але… важко сказати, як це надовго.

Бо на зміну сьогоднішнім можновладцям ідуть завтрашні гуманоїди, деручись уверх, до керма, гублячи дорогою спроможність до добра і співчуття; здатність дивуватися, помічаючи весну і листочки на деревах, і свій народ під тими деревами. Гублячи свої вічні душі і не бачачи того. Піклуючись про себе і милуючись лише собою.

А спозираючи на них, і ми з вами підстрибки, захлинаючись від бажання встигнути захопити і мати, біжимо в майбутнє, аж п’яти влипають у…

І розігнавшись до паленої гуми підошов, теж не помічаємо як світить сонце, співають пташки, після дощу вибухає веселка, як в самотності старіють наші батьки і в самотності зростають наші діти, аби потім вихопити у нас, наскрізь самотніх, паличку естафети в нікуди.

Суєта суєт, суєта суєт… Все — суєта.

Марнота марнот.

16 липня 2ооб — 26 січня 2008рр. Славутич-Київ-Мукачів-Горлівка-Славутич

Величезна щира моя подяка і низький уклін головному редактору чудового дитячого журналу «Дзвіночок»

Лесі Пилип'юк

(м. Рогатин на Івано-Франківщині) за неоціниму допомогу у підготовці цієї книжки,

а також — вічному дисиденту при всякій владі, з цього ж міста Рогатин, мужній добрій людині Олегу Бойкевичу,

а ще — спеціалісту з друкарства, вкрай сумлінному майстру Борису Іванову (м. Ужгород на Закарпатті)

та — моєму постійному коректору Елеонорі Потьоміній (м. Славутич київської обл.)

І, нарешті, фінальна і найбільша подяка

Андрію ШУМКОВУ

з міста Славутича на Київщині,

бо завдяки саме його допомозі ця книжка вийшла вже зараз.

А найщиріше — дякую ВСІМ моїм читачам, і захопленим і невдоволеним моїми творами, за їхні критику, поради і побажання аби писав ще — так я й письменником стану, здуру…

З безкорисливою повагою — Автор

Всі гидоти і приємності можна висловити особисто автору на Є-мелю: [email protected] цілодобово або телефоном 8-050-5233004 після 10.00 за Києвом

Оглавление Передмова Ене Бене Раба Квінтер Фінтер Жаба Величезна щира моя подяка і низький уклін головному редактору чудового дитячого журналу «Дзвіночок»