Сутінки - Станіслав Васильович Костянтинов

— Спробуй, синку, повернутися туди, де загубив себе колись… І віднайти новий шлях, шлях до світла. Обіпрись на мою любов до тебе, бо більше нічого не маєш сьогодні, все розгубив чи викинув.

Вілен повільно похитав головою і згорьовано відповів:

— Запізно, мамо… Вже дуже запізно…

— Дорога до світла ніколи не буває запізньою, синку!.. — похитала головою і мама. — Треба просто зробити перший крок по ній… В тебе ще є час. Дуже мало, але — є… Не барися. Все залежить від тебе, тому — не барися! Зроби перший крок… Вже зараз.

І вона поволі зникла, розтанула у загуслих сутінках, що підповзли по підлозі до Білена, обіймаючи за ноги і тягнучись уверх, до затухаючого вікна.

Вілен ще довго сидів у тиші кімнати, не взмозі ні ворухнутися, ні навіть дихати на повні груди. І йому раптом захотілося на вулицю: пройтися вечірнім селом, повним звуків і запахів дитинства. І це було несподіваним: він жодного разу такого не хотів і не робив.

Вілен Петрович неспішно ступає Сутінками, спираючись на химерну паличку з ампірами — забутий у вирі часу подарунок, особисто йому, від якогось східного чи то президента, чи короля — вже не згадати.

Добрі, хазяйські хати, як і давно колись, ще у його дитинстві, сусідяться із занедбаними і неприбраними. З вікон, розчинених у травневу теплінь, лунає музика, зовсім йому чужа і незрозуміла, музика сьогоднішніх молодих; і ніхто не співає пісень, які колись, у далекій тепер юності, співав Шерстохвостов.

Він проходить повз свій незбагненно-монументальний храм з біло-червоної цегли: такий величезний і чужий у цьому селі — з куполами під чорним золотом, що зблискують у темряві густих сутінок; храм, такий величний тут, і такий крихітний у безмежній величчі неосяжного Всесвіту.

Колись хтось сказав у дружньому колі — просто сказав у застіллі, після лазні та під чарку — що в давні часи люди, які скоїли смертельний, непрощенний гріх — або давали гроші на нову церкву, або самі приймали участь у спорудженні храму. Своїми руками вибудовуючи своє прощення. Будуючи ХРАМ. Бо, за якихось канонів, така людина цим очищалася від страшних гріхів своїх. Гріхів, які Господь начебто інакше не прощає, за кодексом віри.

Вілен нате тоді махнув рукою, весь величний та недосяжний у своїй іпостасі царя над тілами свого народу. А вже потім, у важких снах, зринуло це твердження і не давало йому спокою, стукаючи у скроні кожного разу, коли залишався один, сам на сам із собою, думаючи про нестерпне — кінець життя свого…

І він майже раптом збудував у своєму селі цей храм, цю церкву. Не вірячи, але надіючись спокутувати гріхи. Ті, що не підлягають спокутуванню. Ті, що й десятками, сотнями храмів не зітреш зі своєї долі, свого життя. Ті гріхи, які не прощаються ніколи й нікому, хіба що добре заплатиш чесним журналістам, які зроблять з тебе білого янгола. Але то тут.

А ТАМ?..

Сьогодні храм стоїть порожній і самотній, безбатченко серед байстрюків, випираючи всім своїм безсоромно яскравим, величним єством, серед сірої безпросвітності навколишнього.

«Храм повинен бути в душах людських, він — не в камені»…

Хто це сказав? І — чи казав хтось?..

То — навіщо цей храм? Навіщо саме сюди вкладено безмірну купу грошей, які можна було би просто віддати кожному страждаючому: по крихітці, по шматочку, по ковточку? Аби відчув хтось знедолений доброту ближнього. І доторкнувся до тепла і світла. І відтанув.

Або ж — збудувати справжній дім, світлий та затишний, для всіх тих загорьованих, знівечених, покалічених цим життям, цим світом і цією владою, якою й сам він був; аби саме в ньому вони спочили, стихли, заспокоїлися, відігрілися і тихо відійшли з цього життя, що так з них знущалося; з цього буття, що било їх до крові, до смерті — у світ кращий, найдобріший і безмежний. Світ Божий…

Хіба є Богу радість з храмів, що не кличуть до світла із сутінок буття? Що не несуть втіхи людям на їхньому шляху до Бога?.. То ж — навіщо цей храм?..

А храм так і не став ні духовним центром, ні новим парткабінетом для селян, на що Вілен сподівався. Він нікого й ніколи не з’єднав, як мислив злиденний політик, що мріяв колись стати поетом. Навіть хто вінчався тут, потім роз’єднувалися до крові; навіть, хто хрестився тут на життя, тут і відспівувався на скору свою смерть. Наче на проклятому місці став. Наче був збудований з проклятої кимось цегли.

Кожен у цьому селі, як і у цьому світі, жив сам у собі і виходити звідти не наважувався. Народжувалися самі, жили самі і помирали самі, самі себе зневажаючи. І не розуміючи себе. І не люблячи. І боячись.

Старів храм разом зі своїм будівничим, старів будівник майже поруч із храмом. Поруч, але не всередині.

І піп-настоятель, що жадав аби його звали «Святим отцем», неначе не було вже у світі Єдиного Отця, почав зневірятися, спиватися і гинути, один у холодному храмі, самотній серед самотніх людей, одинокий зі своєю одинокістю. З вірою від церкви, та не від Бога. Бо все ж був попом, що жадав бути Отцем. У сутінках Сутінок.

І, не витримавши поїхав із села, затесавшись у політику, приставши до комуністів та поєднавши в собі християнство з марксизмом, і став скоро депутатом Віче, і Владикою став, і отримав Лавру у посаг, вийшовши заміж за «нових» марксистів, з копитами від народження, і повінчавшись на той шлюб. І з виряченими від внутрішньої напруги, налитими кров’ю очима, став прорікати і торочити на мітингах і масових ходах, під корогвами нової

своєї віри, бо іншого шляху не знав від душевної убогості своєї.

«Бо пастирі стали безглузді, і вони не звертались до Господа, тому не щастилося їм, і розпорошене все їхнє стадо…» — говорив ще тисячоліття тому Ієремія, та чи хтось пам’ятає те, що йому