Сутінки - Станіслав Васильович Костянтинов
— Краще дайте два строки по десять років, але не посилайте в парі з Льопою! Краще сукою буду, а з ним не піду!.. — І, найжахливіше: — Краще підором стану!..
(Тоді гарних, пухнастих та ніжних «голубих» ще не було, а були прості такі собі педерасти, яких нерозвинутий пересічний радянський народ грубо звав «підорами» і «підорюгами», та ставився до них, відповідно, грубо).
А все тому, що Шерстохвостов любив «шуткувати». Ставив перед собою біча, тримав в лівій руці знятий з запобіжника пістолет, дуло якого приставляв до скроні приреченого, а в праву брав небезпечну бритву і починав вимахувати нею навхрест, як то роблять козаки шаблею, біля самісінької горлянки біча, примовляючи при цьому:
— Я навчу тебе Родіну любити! Я навчу тебе своєчасно голитися, пика твоя заросла, фейс твій мерзенний! Я зроблю з тебе людину, паскуда смердюча, бидло кінчене! Ти у мене станеш порядною людиною, як я!..
На дванадцятій хвилині біч падав непритомний, з виряченими пустими очима. Бики витримували на хвилину більше.
Піерквадрат простояв цілих двадцять хвилин, поки захеканий вправами з бритвою Льопа не сказав, стираючи піт з рудуватої пики і ласкаво косячи оком на пістолет:
— А тепер оголи чересла свої, отрок, пожартуємо з твоїм «хазяйством»!
От тоді Піерквадрат і відключився на цілих три години… Після того й почало його судомити на саму згадку про Льопу.
Шерстохвостов знав, що робив: саме так з ним «жартував» у армії його заклятий ворог, татарин Рінат Батршин, що був «дідом», коли поет прийшов служити. І Шерстохвостов пам’ятав, що падав уже на другій хвилині. Хоча й волів про те забути. Навіть — прагнув забути… Ой, пра-а-а-агнув!..
Аби ж остаточно, наглухо закріпити свій авторитет, Вілен то кидався в бурхливі води спіненого тижневою зливою Канхою, дикого й непоборного, то стрибав головою вниз із тридцятиметрової модрини, розбиваючи при цьому головою каміння біля підніжжя дерева. А голова, на диво, лишалася неушкодженою. Каратист!.. Та ще після танкового люка…
А тоді сідав біля вогнища, пив запашний чай з алюмінієвої кружки і починав верзти таке філософське марення, що навіть зовсім кінчений біч Серьоня Романов, худий і чорний як згорілий сірник, що пропив всякий страх і вселюдське, трусився, наче в лихоманці, з жаху від подутого. І сідав якнайдалі від прицуцкуватого поета, нутром своїм напівзвірячим відчуваючи потойбічну інфернальність цього миршавого каратиста.
Коли ж, наговорившись, Льопа брав гітару та заводив свої завиваючі пісні, враз і геть тікали всі!
Навпростець тікали, світ заочі, не вибираючи шляху, ламаючи чагарник і звалюючи вікові сосни бігли — в глиб тайги, у непрохідні хащі тікали, з застиглими всмерть очима, не боячись ні комарів, ні кліщів, ні тигрів, ні ведмедів з кабанами-сікачами, ні несподіваної прірви під ногами. Навіть не думаючи про це!
Бо знали: вже хвилин через десять галявину оточать десятки тисяч змій, гадюк, полозів — лише їхні шиплячі голівки з роздвоєними язиками будуть стирчати з високої трави і звисати новорічним серпантином з гілок дерев та кущів, а очі стежитимуть за Льопою і застигнуть задумливо від його пісень, зроняючи скупі гадючі сльози — мабуть, вони сприймали його за Великого змія, батька всіх плазунів, або ж — за ожилий дух Першого гада. Та ще, десь далеко-далеко, майже край світа, тужливо завиє щось велике, волохате й одиноке: завиє, вкладаючи в ту свою звірину пісню всю самотність звірячого роду та оплакуючи всіх своїх щезлих братів і сестер.
Льопа серед бічів і биків почував себе таким розумним, що просто радів до безпам’ятства: самоствердження та самозакоханість в цей час замінювали йому надулюблений секс.
Бо із сексу були тільки рідкі подруги бічів, яких чомусь усіх звали Лідами, всі вони були двадцятисемирічними красунями з голлівудськими формами, і всі вони хотіли його, Шерстохвостова. До нестями хотіли.
І він давав їм такий секс, що вони істерично плакали від блаженства, цілували його всього-всього і говорили, що Шерстохвостов — перший чоловік, перший мужчина, який дав їм всю насолоду підлогового життя. І що вони не уявляють, як будуть жити без нього, зі своїми нікчемними співмешканцями, і знову цілували його, і знову ридали до гикавки.
І благали його ще і ще, і він гарцював з ними: на них і під ними, збоку і поруч, скрючуючи ноги і вивертаючи вуха, з вечора і до ранку, втілюючи вчення «Камасутри», яке тоді ще не знав, але вже ставив вище за вчення Леніна, про якого прочитав у Ісаєвича Солженіцина в «Архіпелазі ГУЛАГ»: що Ленін був падлюкою рідкісною, хоча спочатку й не повірив Ісаєвичу, через що Ісаєвич вкрай засмутився та й написав «Раковий корпус». І тоді Льопа Ісаєвича зацінував, а Ісаєвич возрадувався і став писати далі. І зробився вщент відомим.
.. Чи було саме так з тими Лідами та Ісаєвичем, чи ні — ніхто не відав, але Льопа розповідав саме так, і на його трошки шакалячому обличчі блукала масна посмішка, а око косило дужче, ніж завжди.
— Ой, викопаєш ти колись велику могилу!.. Багатьом, а може, й собі… - Пророкував на хадинському діалекті їх провідник, ороч Єдигей, що був у своєму племені шаманом. — Говорять духи: страшна ти людина, і сам цього ще не відаєш… Але прийде час, проросте трава земна неземною силою, спалить у тобі мізерні залишки людського, та не помітиш ти того! І назвешся пророком, несучи своє слово бездушне, сіючи насіння своє чорне у порепану від спраги землю, не даючи їй води. І зросте те насіння мертве, тягнучись на гнучких стеблах твоєї брехні, в яку навіть сам ти будеш вірити. І ті стебла заплетуться довкола твоєї шиї, потягнуться до справжньої істини, та й задушать тебе…
На що Шерстохвостов криво посміхався і відповідав щось на кшталт: «Спящіє пробудятся! І возопіют, акі скімєн рикающій. І нє будєт глотка в доме гнєва. Жаждущій да утоліт жажду!»
І Єдигей сумно хитав головою, пихкаючи короткою своєю люлькою, і замовкав надовго і важко…
І тонко-щемно стогнали комарі, передчуваючи недобре. І пригнічено-сумно блимали байдужі зірки у крижаному далекому космосі Всесвіту.
