Сутінки - Станіслав Васильович Костянтинов

І завмирало все в передчутті… І німіло.

Над тайгою вставало вранішнє сонце. Але то було втомлене сонце присмерку…

Потім літо закінчувалося.

Вілен повертався до Києва, а бічі та бики в тайзі голосно вили з радості і йшли у великий запій, на півроку, до глибокої нестями, аби в п’яній нірвані, одноманітній і безкінечній, у проваллі часу і простору, забути всі жахи спілкування зі студентом Шерстохвостовим, на прізвисько Льопа…

Повертаючись, Льопа ще деякий час відходив, заганяючи себе в оболонку Білена, час від часу хапаючись напруженою рукою за те місце, де повинен бути пістолет.

У технікумі ні з ким з дівчат не «зближався»: лише дружні стосунки! Лише дружні! Тож гасав березневим котом по всьому Києву, шукаючи задоволення, до якого був такий ласий: його пульсуючий «янь» весь час напружено шукав розімлілу «інь».

Зароблених за літо грошей вистачало на весь навчальний рік, бо ж годувався тепер поет-каратист-сексгігант завжди в чергової коханки: на той час уже не розкидався пестощами та коханням задарма. Дехто, знаючи з його вихвалянь про жінок, за рахунок яких Вілен жив, називав його «альфонсом», але Шерстохвостов на те пирхав і зверхньо цідив крізь зуби:

— Я даю їм багато більше, ніж отримую! Я отримую їжу, а даю щастя! — Яке щастя і скільки — не деталізував.

Просто займався проміскуїтетом, навіть не знаючи, що є таке гарне, хоч і бридке за змістом слово, яке чітко характеризує його стосунки із жінками.

У селі не з’являвся, батькам не писав, а ті зрідка надсилали невеликі гроші: своє ж, як не як… хто зна, як йому там, самому, без рідних… А мама ще писала наївні, добрі листи, переповідаючи сільські новини, та всякий раз питала, чи він не голодний, чи не мерзне, чи має одяг. І все бідкалася, що не може приїхати провідати, бо ж синові так ніколи, що й листа не напише. Писала, що почувається не дуже добре, щось болить у грудях, іноді й серед білого дня мусить прилягти, аби спочити трохи.

Про брата писала: що той працює, одружився, живе в маленькому містечку на Західній Україні — чи на Рівненщині, чи на Львівщині — Білену то все було геть нецікаво, то було поза його життям, а значить — непотрібне… Йдучи — не обертайся.

На лекціях він постійно вчив різні розумні фрази з різних розумних книжок, аби потім, принагідно, вставити в розмові. І вставляв, говорячи завжди коротко та незрозуміло.

До нього почали приглядатися й принюхуватися. Особливо командири-комсомолісти, цепні пси єдиної своєї, тупої та опупілої від народження Партії.

Атаки придивившись, призначили Білена секретарем комсомолу усього технікуму. І наприкінці останнього курсу запропонували посаду інструктора райкому комсомолу, куди він м’яко перескочив на свій перший серйозний стілець, майже одразу отримавши й малосімейку з київською пропискою — як дуже цінний для партії організм.

На новій посаді, вже в номенклатурній костюмній парі з краваткою, Вілен раптом і досить скоро виявив, що в закапелках павучого кубла влади людина, яка не вміє копати ями своїм колегам, дуже швидко вилітає на узбіччя політичної кар’єри, згідно з відцентровими силами, що доповнюють доцентрові сили тих, хто тягнеться на саме верхів’я.

І його з дитинства освоєне вміння копати фізично, прийшлося дуже до речі — він занурився в цей Мадридський двір, яку груди коханки, почуваючись невеликою хижою рибою в каламутній затхлій воді, і копаючи вже психологічно. Непомітний і непримітний, скромний і негаласливий, про якого забували одразу, як зникав з очей, він умів з’являтись коли треба і щезати за перших ознак непотрібності чи небезпеки.

Придивляючись до своїх керівників, відкрив несподіване: ніхто з них не був не те що мудро-розумним, а навіть просто розумним, але всі, хто проліз нагору, були хитрими лисами.

Хтось хизувався своєю хитрістю, хтось грав сорочку-хлопця, хтось носив костюма культурно-народного крою, але холодні, завжди напружені очі, видавали постійну роботу мозку: не схибити, не переграти, не бовкнути зайвого, не зійти з леза бритви. Бо хоч і не сталінські часи, хоч і інші при владі, але машина залишилася від Батька Народів, Рудого Панька — схрумкає і виплюне, немовби й не було «вірного ленінця», полум’яного борця за комуністичні ідеали.

І Вілен обережно ступав по лезу. Спізнаючи, вагаючись, боючись.

Шерстохвостов скрізь та всякчас вдавав нелукавого роман-точного дурника, щиросердо віруючого і в Партію, і в комсомол, і в майбутній комунізм, і у вірність вибраного шляху. Зранку завжди слухав «радіокрапку», а в метро, по дорозі на роботу, купував центральні газети, уважно читав їх, аби спіймати і зрозуміти, що — саме сьогодні, ось, зараз! — вимагає Партія.

А зрозумівши — бо та Партія і була для таких, як він, тому це було нескладно; це розумні не могли второпати, куди та Партія їх веде та чого хоче, а, второпавши, ставали дисидентами — вже від дверей «совісті епохи» районного ґатунку розповідав усім, що і як треба робити.

І говорив влучно та завжди вірно. І обличчя його тоді було усмішливо-плакатне. І око косило у вірному напрямку.

Правда, іноді зривався і починав верзти той словесно-філософський понос, від якого колись дуріли в тайзі й бічі з биками, але гальмував себе, як слухачі втрачали свідомість від почутого і падали снопами на підлогу — розумів, що дещо переборщив. І вчився контролювати себе.

Аби не мата прикрощів зі владою, в технікумі Шерстохвостову дали червоний диплом. Скрегочучи зубами, задихаючись від спазмів совісті, душачи в собі залишки самоповаги, але — дали.

Ну!., не зовсім червоний, а… близько того. Тож романтична професія «геолог» лягла несталому поету прямо в кишеню. У вигляді гербового папірця. Хоч бути геологом він абсолютно не збирався — він прагнув стати кимось великим, ще не знаючи, ким.

І попрацювавши три місяці інструктором, Вілен вступив заочно до інституту, у Москву, вже на інженера-ядерника. Так йому порадили старші товариші, пояснивши, що саме сьогодні це дуже перспективна