Сутінки - Станіслав Васильович Костянтинов
Вілен повертів в руках клаптик паперу з наклеєними смужками тексту, задумливо прикусив губи, здвигнув плечима, скачав телеграму між долонями в кульку і жбурнув у відчинене вікно: ні, він не може поїхати! Не «не хоче» — не може!.. Завтра повинен бути в санаторії; завтра починається відлік часу протягом у два місяці. А поховають — і без нього. Треба б грошей відіслати… Але — попереду відпустка, хто знає, як вона складеться? Тому… після повернення і вишле. Гроші ніколи зайвими не бувають — хоч на похороні, хоч після. Борги людям батько й потім віддасть.
І — мертві до мертвих, а живим — живе. Йдучи — не обертайся.
А вже надвечір швидкий потяг, ніжно похитуючись і ритмічно постукуючи колесами, візу купейному вагоні Шерстохвостова. Віз до теплого й живого моря, якого той ще ніколи не бачив. Віз назустріч подальшій долі.
Санаторій був скромний — для партійної еліти районно-обласних масштабів. Але на Вілена справив таке враження, наче удар під дих: для нього це були небачені досі затишок, чистота і розкіш. А поєднані з морем, тропічною зеленню, зовсім іншим, ласкавим до спалення, сонцем і запобігливою увагою персоналу, викликали захват до запаморочення і глибоку повагу до Партії і до себе, її слухняного сина.
Кілька перших днів він блукав скрізь і всюди, з цікавістю нишпорячи по всіх закутках, дихаючи незвичними ароматами зовсім іншого повітря, з обережністю знайомлячись з не схожим ні на що морем, насторожено спілкуючись із сусідами по кімнаті і їдальні. Але скоро і його захопило те південне відчуття легкості і відпочинку, яке тягне навіть вкрай поважних людей до несподіваних вчинків, душевної відкритості і щедрості; скажених романів, купання голими вночі, під величезним сяючим диском повного Місяця серед величезних яскравих зірок, до яких можна просто дотягнутися руками…
А ще!.. Ще!. Луг було стільки засмаглих, струнких, випещених дівчат і жінок, з розбещеними очима, від яких просто ставало серце, губи розпливалися у млосній посмішці, очі закочувалися під лоба, а рот розкривався і забував зачинитися, показуючи язика, стікаючого слиною жадання.
І лише єхидна посмішка Фелікса Дзержинського, кожного разу спливаюча в пам’яті, була як постріл у груди, і Шерстохвостов терпнув, вражений раптовим страхом як стусаном, і язик скрапував слиною вже з іншої причини.
Він розумів: те, що бачить і має тут, є лише крихітним шматочком того, що може бачити і мати, видряпавшись нагору, у верхів’я влади, у ту височінь, від думки про яку сьогодні паморочиться у голові і все пливе перед очима…
Він розумів: треба напружитися і терпіти сьогодні, примруживши очі від спокус іти вперед і вверх. А вже, коли досягне жаданого, тоді й потішиться, тоді й дасть волю почуттям, бажанням, звабам… '
Він розумів: це початок його шансу, єдиного шансу, що дає йому доля руками Партії. І згубити цей шанс — згубити себе. Нараз і назавжди.
Він розумів: може й повинен настати час, коли Свастух разом зі всією своєю «конторою» буде працювати на нього, захищаючи так, як сьогодні контролює.
Розбурханий та ошелешений вічним яскравим святом літнього Криму, Шерстохвостов поставив собі мету і дав клятву.
І тої ж ночі, на стрімкому каменистому березі моря, сам-на-сам, як підпис під клятвою, випив склянку морської води, капнувши туди свою кров з надрізаного пальця.
І тої ж миті, в завмерлому нараз повітрі, щось велике й волохате, чорне і ширококриле, безшумно-жахливо закружляло в місячному світлі, вкриваючи землю і воду непроглядним мороком своєї тіні, а з моря подуло сирим і холодним, з важким запахом болотного тліну, зло і враз зморщивши дзеркальну гладь блискучої води.
І десь далеко, безнадійно і розпачливо, лунко зареготали шакали, як заплакали…
Відтак зненацька сталося тихо і зникли всі звуки.
Потім по непроглядно чорному небі ковзнула велика зірка, миттєво спалахнула сліпучим чорним світлом і згасла.
І все стало, як було. Але — вже не так…
А кілька днів опісля, повертаючись увечері з моря, він угледів невисоке, пишнотіле, акуратне приємне дівча, що самотньо сиділо на величезній парковій лаві, вдалині від людей, в тихому закутку.
— Пробачте, що заважаю самотності, - Білену потай завжди подобалися саме такі дівчата: невеличкі, з округлими пружними формами, спокійними милими сіроокими обличчями — саме вони й були, на його думку, створені для подружнього життя, для домашнього затишку, для рожевощоких, чисто вимитих, яснооких дітей. — Ви, мабуть, недавно приїхали, ще нікого не знаєте, і вам трохи незвично тут? Бо я теж, коли приїхав, довго блукав сам… Та й зараз… якось… більше один…
Дівчина всміхнулася:
— Дякую за готовність допомогти і підтримати, але я тут не вперше. І — мені подобається бути самій. То ж не хвилюйтесь і не переймайтесь. Блукайте собі й далі, а я собі — посиджу. А як буде потреба, то знайду вас. Не сумнівайтесь.
— Не смію заважати, але буду сподіватися на подальше знайомство… — злегка вклонився Вілен і повернувся іти далі.
— Сподівайтесь! У нас — країна надій і сподівань… — Байдуже дозволила незнайомка вже в спину.
За сніданком Вілен, з подивом і передчуттям чогось, побачив її за столом, напроти себе, на місці, що вже два дні було вільним.
Обидві сусідки, обабіч від Білена, одразу почали знайомство:
— Любов Григорівна Похмєлова, — улесливо посміхнулася кирзовою пикою, з криваво намальованими тонкими жаб’ячими губами, ліва, з бородавкою збоку носа, стріпнувши давно немитим волоссям кольору торішнього силосу. — Приїхала з Брянська, керую найбільшою торговою базою. Всі склади — у моєму особистому володінні! Маю все, чого душа зажадає! Майже незаміжня, — і захихикала придуркувато, томно поглядаючи спідлоба на єдиного за столом чоловіка, а потім залилася, захлинаючись сміхом, з повискуванням і підстрибуванням на стільці.
«Гнида смердюча», — подовжив подумки характеристику сусідки Вілен, якого та дістала лестощами-натяками, шепочучи за столом йому у вухо своїм ротом, з якого смерділо нечищеними зубами та недотравленою в шлунку їжею, і цим геть відбиваючи молодому комуністу неабиякий щирий апетит. Та й
