Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

Вел промовив іще раз «щиро вдячний» і зник, залишивши кригу між кузенами непорушеною.

— Я бачив на виставці ваші акварелі,— сказав Сомс.

Джоліона пересмикнуло. Ось уже двадцять шість років він не спілкувався з форсайтівським загалом, але в його уяві всі родичі були пов'язані з «Днем дербі» Фріта й естампами Лендсіра. Він довідався від Джун, що Сомс став аматором живопису, а це було навіть гірше. І тепер він відчув, що його проймає почуття якоїсь дивної відрази.

— Давно я вас не бачив,— сказав він.

— Атож,— відповів Сомс крізь стиснені зуби,— відколи... власне, я приїхав до вас поговорити саме з цього приводу. Кажуть, що ви її опікун.

Джоліон ствердно кивнув головою.

— Дванадцять років — довгий час,— швидко провадив Сомс.— Мені... мені це обридло.

Не знаючи, що сказати на те, Джоліон запитав:

— Може, закурите?

— Ні, дякую.

Джоліон сам закурив сигарету.

— Я хочу бути вільним,— різко мовив Сомс.

— Я з нею не зустрічаюсь,— промурмотів Джоліон крізь тютюновий дим.

— Але ж ви, мабуть, знаєте, де вона мешкає.

Джоліон ствердно кивнув головою. Він не збирався давати. адресу без її згоди. Сомс, очевидно, вгадав його думки.

— Я не питаю її адреси,— сказав він.— Я її знаю.

— То чого ж вам треба?

— Вона мене покинула. Мені потрібне розлучення. — Довгенько ви зволікали.

— Еге ж,— відповів Сомс, і обидва змовкли.

— Не дуже я тямлю в цьому ділі — геть усе забув,— сказав Джоліон із кривою посмішкою. Йому самому довелося чекати смерті, яка нарешті розлучила його з першою місіс Джоліон.— Ви хочете, щоб я поговорив з нею про це?

Сомс підвів на нього погляд.

— Мабуть, у неї хтось є.

Джоліон знизав плечима.

— Цього я не знаю. На мою думку, кожен із вас міг жити так, наче другого немає на світі. Так воно завжди буває в подібних випадках.

Сомс повернувся до вікна. Кілька рано опалих дубових листків котилися по терасі за вітром. Джоліон побачив Голлі й Вела Дарті, що прямували через лужок до стайні. «Не хочу я тягти руку за обома,— подумав він.— Я повинен стати на її бік. Така була б і батькова воля». І на одну мить йому здалося, що в старому кріслі позаду Сомса сидить батько, поклавши ногу на ногу, і читає «Таймс». Видиво зникло.

— Мій батько любив її,— мовив він стиха.

— Мені не зрозуміло чому,— відповів Сомс, не повертаючись.— Вона завдала горя вашій дочці Джун; вона завдала горя всім. Я дав їй усе, чого вона бажала. Я ладен був навіть простити їй, але вона воліла покинути мене.

Співчуття, яке було зажевріло в душі Джоліона, зразу погасло — так діяв на нього цей здавлений голос. Чому всякий жаль до цієї людини зразу пропадає? Що в ній є такого?

— Я можу поїхати поговорити з нею, якщо ви хочете,— сказав він.— Мабуть, вона рада буде дістати розлучення, але напевно я нічого не знаю.

Сомс кивнув головою.

— Так, будь ласка, поїдьте. Я знаю її адресу, але не хочу її бачити.

Він безперестану водив язиком по губах, наче вони пересохли.

— Може, вип'єте чаю?— запитав Джоліон і вчасно стримався, щоб не додати «і оглянете будинок». І перший пройшов у хол. Подзвонивши й звелівши принести чай, він підійшов до мольберта й повернув полотно до стіни. Чомусь йому не хотілося, щоб його роботу побачив Сомс, який стояв тут, посеред великої кімнати, призначеної спеціально для його картин. В обличчі свого кузена, яке мало невловну родинну подібність, до його власного, в його випнутому підборідді, в гострому зосередженому погляді Джоліон побачив те, що навело його на думку: «Цей чоловік ніколи нічого не забуде і ніколи не виявить того, що таїться в його душі. Він затятий!»

VII. ЖЕРЕБЧИК І КОБИЛКА

Коли юний Вел залишив старше покоління, він подумав: «Яка нудота! Дядечко Сомс устругнув добрий жарт. Цікаво, що ж воно за дівчисько?» Він не сподівався нічого приємного від її товариства і раптом побачив її: вона стояла в холі й дивилася на нього. А вона гарненька! Йому пощастило!

— Боюся, ви мене не знаєте,— сказав він.— Мене звуть Вел Дарті. Я ваш далекий родич, троюрідний брат, чи як воно там зветься. Моя мати з Форсайтів.

Голлі, чия худенька смаглява рука затрималася в його руці, бо дівчині бракувало сміливості забрати її, сказала:

— Я не знаю нікого з родичів. Чи їх багато?

— Сила. Здебільшого вони нестерпні. Ну принаймні деякі з них. Родичі завжди нестерпні, правда?

— Мабуть, вони й собі вважають нас нестерпними,— сказала Голлі.

— Не знаю чого. От вас, наприклад, ніхто не може вважати нестерпною.

Голлі подивилася на нього — щирість, яка світилася в її замислених сірих очах, раптом сповнила Вела почуттям, що він повинен захищати її.

— Я хочу сказати, що родичі бувають різні,— додав він розважливо.— Наприклад, ваш батько здається цілком порядною людиною.

— Атож!— гаряче мовила Голлі.— Такий він і є насправді.

Щоки Вела залив рум'янець: в його