Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

думка, яка вже багато років не давала йому спокою, раптом зринула знову в його свідомості. Дарті збанкрутував, зловмисно збанкрутував, і, щоб урятувати Вініфред та дітей, йому, Джеймсові, доведеться платити! Чи не зміг би він... чи не зміг би Сомс перетворити його, так би мовити, в компанію з обмеженою відповідальністю? Ні, не зможе! Ось воно й сталося! З кожною хвилиною, поки він дожидав Емілі, примара ставала дедалі жахливішою. Може, Дарті підробив вексель! Втупивши погляд у сумнівного Тернера посеред стіни, Джеймс терпів невимовні муки. Він уже бачив Дарті на лаві підсудних, своїх онуків голими й босими, а себе тяжко хворого. Він бачив, як сумнівного Тернера продають у Джобсона, як велична будівля власності перетворюється на руїни. У своїй уяві він бачив Вініфред в убогій немодній сукні, чув голос Емілі, що казала: «Прошу тебе, Джеймсе, не хвилюйся!» Вона завжди повторює: «Не хвилюйся!» У неї немає нервів. Йому не слід було одружуватися з жінкою, молодшою за нього на вісімнадцять років. Цієї миті справжній голос Емілі запитав:

— Ну як, Джеймсе, ти добре подрімав?

Подрімав! Він страждає, а вона питає його про такі дурниці!

— Що там скоїлося з Дарті?— запитав він, обпікаючи її розгніваним поглядом.

Емілі ніколи не втрачала самовладання.

— Що ти почув?— запитала вона лагідно.

— Що там скоїлося з Дарті?— знову сказав Джеймс.— Він збанкрутував?

— Дурниці!

Джеймс зробив величезне зусилля і випростав усю свою цибату, як у лелеки, постать.

— Ти ніколи нічого мені не розказуєш,— мовив він.— Дарті збанкрутував.

Емілі вважала, що цієї миті найголовніше для неї спростувати цю настирливу ідею.

— Зовсім ні,— відповіла вона твердо.— Він виїхав до Буенос-Айреса.

Якби вона сказала: «Він виїхав на Марс»,— навіть тоді Джеймс не був би такий приголомшений. Для його свідомості, яку цілком поглинули англійські фінансові операції, і те і друге місце уявлялися однаково далекими.

— Чого він туди подався?— запитав Джеймс.— У нього немає грошей. Що він узяв?

Збуджена новинами, які принесла Вініфред, і роздратована цим нескінченним допитом, Емілі спокійно відповіла:

— Він узяв перли Вініфред і танцівницю.

— Що?— скрикнув Джеймс і впав у крісло.

Його несподівана знемога стривожила Емілі, і, погладжуючи його чоло, вона мовила:

— Прошу тебе, Джеймсе, не хвилюйся!

Джеймсові щоки й чоло почервоніли.

— Я заплатив за них,— сказав він тремтячим голосом.— Він злодій! Я... я знав, що так воно й буде. Він укоротить мені віку, він...

Йому забракло слів, і він завмер у кріслі. Емілі, яка досі вважала, що знає його дуже добре, злякалася й кинулась до буфета, де зберігався бром. Вона не бачила, як упертий форсайтівський дух боровся в цьому худому тремтячому тілі проти страшенного збурення, що його викликало кричуще порушення форсайтівських принципів,— форсайтівський дух, що озвався з глибин його єства: «Нема чого шаленіти, цим нічого не вдієш. Твій шлунок не зможе перетравити сніданок. Тебе розіб'є параліч». Невидимий для неї, цей дух допоміг Джеймсові куди краще за бром.

— Випий ось це,— сказала вона.

Джеймс тільки відмахнувся.

— Як це могло статися, що Вініфред дозволила йому забрати свої перли?— запитав він.

Емілі зрозуміла, що криза минула.

— Нехай носить мої,— відказала вона добродушно. Я їх ніколи не ношу. Їй доведеться взяти розлучення.

— Отаке скажеш!— мовив Джеймс- Розлучення! У нашій родині ніхто ніколи не розлучався. Де Сомс? Він скоро буде.

— Ні,— майже люто одрізав Джеймс- Він пішов на похорон. Ти думаєш, я Нічого не знаю.

— Ну що ж,— спокійно сказала Емілі,- ти не повинен так хвилюватися, коли ми тобі розповідаємо новини.

І, збивши йому подушки та поставивши біля нього бром, вона вийшла з кімнати.

А Джеймса обступили примари: Вініфред розлучається в суді, їхнє прізвище в газетах; на Роджерову труну падають грудки землі; Вел іде слідами батька; перли, за які він заплатив і яких уже ніколи не побачить; проценти з капіталу знизилися до чотирьох; країна йде до руїни; і що ближче день хилився до вечора,— вже і чай випили і пообідали,— то химернішими й зловіснішими ставали ці примари: він розоряється, а йому нічого про те не кажуть, він уже втратив увесь свій капітал, а йому нічого не кажуть. Де ж це Сомс? Чому він не приходить?. Рука його намацала склянку з глінтвейном, він підніс її до уст і побачив сина, що стояв поряд і дивився на нього. У Джеймса вирвалося полегшене зітхання і, поставивши склянку, він сказав:

— Нарешті ти прийшов! Дарті виїхав до Буенос-Айреса!

Сомс кивнув головою.

— Ну й добре,— сказав він.— Полотном дорога! Нарешті ми його здихалися.

Душу Джеймса затопила хвиля заспокоєння. Сомс знає. Сомс єдиний серед них, у кого є здоровий глузд. Чому він не оселиться в батьківському домі? В нього ж немає сина. І він сказав жалібно:

— В моєму віці часто нервуєшся. Мені б хотілося, щоб ти більше бував удома, мій хлопчику.

Сомс знову кивнув головою. Його незворушне, як маска, обличчя не виявило згоди, але він підступив до батька і наче ненароком доторкнувся до його плеча.

— У Тімоті вам передавали привіт,— сказав він.— Все пройшло як слід. Я був у Вініфред. Збираюся діяти.

І він подумав: «Але як саме — ти не повинен знати».

Джеймс підвів на нього погляд; його довгі білі баки тремтіли, худа шия між кінчиками комірця стирчала, наче голий хрящ.