Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

відзначатися якоюсь дивною рівністю. Коли він приїздив у Герроу до Джоллі, то майже завжди був трохи непевен, хто з них старший; вони сиділи поряд, їли вишні з паперового мішечка, і, звівши брову, він ледь усміхався доброю і водночас іронічною усмішкою. Він ніколи не забував прихопити з собою про всяк випадок грошей і одягтися якомога ошатніше, щоб синові не довелося за нього червоніти. Вони були справжні друзі, але до інтимних розмов у них якось не доходило, мабуть, тому, що обом їм була притаманна однакова форсайтівська стриманість. Вони знали, що заступляться один за одного в біді, але заявляти про це вголос не мали потреби. На саму думку про моралізаторство Джоліона проймав холодний піт — почасти тому, що він відчував до цього природжений жах, а почасти через той гріх, який вчинив замолоду. В крайньому разі він міг би сказати: «Слухай-но, друже, не забувай, що ти джентльмен»— і потім, напевно, мучився б від думки: а чи це часом не снобізм?

Великий крикетний матч був, мабуть, найважчим щорічним іспитом для їхньої дружби, бо Джоліон закінчив Ітон. Вони були підкреслено уважні один до одного під час цього матчу і, вітаючи успіх кожен своєї команди вигуком «Ура!», неодмінно додавали: «Ох, не пощастило твоїм, хлопче!» або «Не щастить твоїм, тату!»,— тим часом як серце у них радісно билося від того, що другу команду спіткала невдача. І Джоліон приходив на матч у сірому циліндрі, замість звичайного капелюха, щоб не вразити синові почуття,— чорного циліндра Джоліон терпіти не міг. Коли Джоллі поїхав до Оксфорду, Джоліон супроводив його туди, потішений, збентежений і трохи побоюючися скомпрометувати свого сина в очах цього юнацтва, яке здавалося йому значно самовпевненішим і старшим за нього самого. Він часто думав: «Як добре, що я художник,— він-бо вже давно облишив свою посаду страхового агента у Ллойда — це така професія, що ні до чого не зобов'язує. До художника ніхто не поставиться зверхньо — його не можна сприймати серйозно». Джоллі, який від природи відзначався своєрідною витонченістю, відразу був прийнятий у невеличкий відособлений гурток, що його батько спостерігав із потаємною посмішкою. У хлопця було русяве, хвилясте волосся й дідові глибоко посаджені сталево-сірі очі. Джоллі був гарно збудований, стрункий і завжди тішив естетичне почуття Джоліона, він трохи навіть боявся його, як усі художники, що захоплюються фізичною красою осіб однієї з ними статі. Однак і при цій нагоді він закликав на поміч усю свою хоробрість і зважився дати синові таку пораду:

— Слухай-но, друже, ти, очевидно, наробиш боргів; в такому разі, прошу тебе, одразу скажи мені. Звичайно, я їх сплачу. Але запам'ятай, що той, хто розплачується за все сам, зберігає свою самоповагу. І якщо позичатимеш гроші, то тільки в мене, гаразд?

І Джоллі відповів:

— Добре, тату.— І він справді ніколи ні в кого не позичав.

— І ще одне. Я не дуже знаюся на питаннях моралі тощо, але хочу сказати тобі таке. Перш ніж ти вирішиш щось зробити, завжди варто поміркувати, чи не вразиш ти іншу людину більше, ніж це конче потрібно.

Джоллі замислився, кивнув головою і потиснув батькові руку А Джоліон подумав: «Не знаю, чи мав я право сказати йому це». Він завжди боявся втратити мовчазну довіру, що її вони відчували один до одного: він пам'ятав, як на довгі роки втратив довіру свого батька і як їх потім зв'язувала тільки любов без справжньої духовної близькості. Він, без сумніву, недооцінив того, що дух часу змінився з 1865 року, коли він вступив до Кембріджа; можливо, він також недооцінив і синової здатності зрозуміти всю його безмежну толерантність. Саме через цю толерантність, а може, й через свій скептицизм він завжди ставився до Джун з такою дивною осторогою. Вона була особа дуже рішуча, завжди так добре знала, чого їй треба, так наполегливо прагнула до своєї мети, але потім, здобувши бажане, часто випускала його з рук, наче гарячу картоплину. Її мати мала таку саму вдачу, звідки й почалося все лихо. Звичайно, його суперечності з дочкою годі було зрівняти з тими суперечностями, які виникли між ним і його першою дружиною. Дивні риси дочки можуть викликати поблажливу посмішку, дивні риси дружини не викликають поблажливої посмішки. Бачити, як Джун, стиснувши щелепи, домагається свого, здавалося річчю звичайною, бо її прагнення ніколи не обмежували Джоліонової свободи єдине, на захист чого він би виступив, не менш рішуче стиснувши щелепи, і то чималі, під тією сивуватою борідкою. До того ж Джун ніколи не давала приводу для серйозних суперечок. Усе вдавалося залагоджувати жартома, що він часто й робив. Але найприкріше для нього було те, що Джун ніколи не тішила його естетичного почуття, хоч і незрозуміло чому, вона мала волосся кольору червоного золота, очі сині, як у вікінгів, і в погляді у неї проблискував войовничий запал. От Голлі, та була зовсім інша - лагідної, спокійної вдачі, тиха, ласкава, а в глибині у неї десь ховалося грайливе чортеня. Він з великою цікавістю стежив за своєю молодшою дочкою, коли вона ще здавалася незграбним каченям. Чи вийде з неї лебідь? Її смагляве овальне обличчя, сірі замислені очі з довгими темними віями наче й давали надію на це і наче й ні. Тільки цього останнього року він міг сказати напевно: так, вона стане лебедем, чорним, тихим, сором'язливим, але справжнім лебедем. Їй минуло вісімнадцять років, і мадемуазель Бос пішла від них,— після одинадцяти років, сповнених безнастанними згадками про «добг'е вихованих, маленьких Тейлорів», ця достойна дама перейшла в іншу родину, чиє лоно буде тепер розтривожене її згадками про «добг'е вихованих маленьких Форсайтів». Вона навчила Голлі розмовляти французькою мовою вільно, як і сама.

Хоча портретист із Джоліона був не дуже добрий, проте він уже тричі малював свою молодшу дочку і 4 жовтня 1899 року взявся малювати її вчетверте, коли йому принесли візитну картку, від якої його брови зразу високо звелися вгору:

МІСТЕР СОМС ФОРСАЙТ

«ПРИТУЛОК», «КЛУБ ЗНАВЦІВ»,

МЕЙПЛДЕРГЕМ. СЕНТ-ЛЖЕЙМС.

Але тут ми перериваємо сагу про Форсайтів і повертаємося на кілька років назад...

Прибути з довгої мандрівки