Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

— Яка ж ти дитина! Мала трьох чоловіків, але так нічого й не пізнала в чоловічій натурі. Тобі здається, що чоловік наче літня дама в перехідному віці.

Він грайливо ущипнув її за підборіддя й забрав руку. Тоді звів чорну брову й кинув на Скарлет довгий холодний погляд.

— Скарлет, зрозумій одне. Якби ти й твоя постіль ще приваблювали мене, я б не зупинився ні перед якими замками та вмовляннями. І я не мав би чого соромитись, бо ми уклали між собою угоду — угоду, яку я дотримую, а ти порушуєш. Що ж, зберігай своє ліжко в цноті, моя люба.

— Ти хочеш сказати,— обурено скрикнула Скарлет,— що тебе зовсім не обходить...

— Я тобі обрид, чи не так? Ну то знай, що жінки обридають швидше, ніж чоловіки. Пильнуй свою незайманість, Скарлет. Це мені зовсім не завадить. І це не має ніякого значення.— Він знизав плечима й осміхнувся.— На щастя, у світі повно й інших ліжок... і в більшості їх повно жінок.

— То ти хочеш сказати, що здатний на те...

— Яке ж ти невиннятко! Авжеж-бо. То ще дивно, що я так довго від цього утримувався. Я ніколи не вважав, що вірність — це чеснота.

— Я кожну ніч замикатиму двері на ключ!

— Навіщо завдавати собі цей клопіт? Якби я захотів тебе, ніякий замок не став би мені на заваді.

Рет одвернувся, немов даючи взнаки, що тему розмови вичерпано, і вийшов зі спальні. Скарлет чула, як він повернувся до дитячої кімнати, де його радо привітали діти. Вона рвучко сіла. Ось і вийшло по її волі. Цього вони обоє хотіли, вона й Ешлі. Але це чомусь не дало їй полегкості. Самолюбство її зазнало удару: Скарлет брала злість, що Рет так легко з цим примирився, що він не жадав її, що для нього однаково, чи вона, чи інші жінки на інших ліжках.

Їй хотілося обдумати, в якій такій делікатній формі повідомити Ешлі, що вона й Рет перестали жити як чоловік і жінка. Але вона розуміла, що тепер не зможе цього зробити. Все якось неймовірно ускладнилось, і вона вже взагалі трохи була не рада, що так повелася. Тепер їй бракуватиме довгих втішних розмов з Ретом у ліжку, коли в темряві жаріє кінчик його сигари. Бракуватиме його обіймів, коли вона прокидатиметься зі свого моторошного сну, в якому біжить крізь холодну млу.

Раптом вона відчула себе страшенно нещасною і, схиливши голову на поруччя крісла, гірко заплакала.

Розділ LII

Одного дощового пополудня, коли Гарні щойно минув рік, Вейд понуро снував по вітальні, час від часу підходячи до вікна й розпластуючи носа на шибці, з якої по той бік стікали патьоки води. Він був маленьким щуплявим хлопчиком, замалим на свої вісім років, тихим аж до несміливості й мовчазним: озивався хіба, як його про щось запитають. Йому було нудно, й він не знав, куди себе подіти, бо Елла гралася в кутку з ляльками, Скарлет сиділа за бюрком і тихенько бурмотіла сама до себе, підраховуючи стовпчики цифр, а Рет лежав на підлозі й погойдував перед Гарні свого годинника на ланцюжку, але так, щоб дівчинка не могла дістати.

Вейд узяв був кілька книжок, та вони у нього вислизнули з рук і з грюкотом упали на підлогу, від чого він глибоко зітхнув. Скарлет роздратовано обернулась до сина:

— Сили небесні, Вейде! Іди надвір і там грайся.

— Я не можу. Там дощ.

— Дощ? А я й не помітила. Ну, то знайди собі якусь іншу забаву. Ти дієш мені на нерви, коли так крутишся перед очима. Піди скажи Поркові, нехай запряже коляску й одвезе тебе погратись до Бо.

— Бо нема вдома,— зітхнув Вейд.— Він пішов на день народження до Рауля Пікара.

Рауль був маленьким сином Мейбел та Рене Пікарів і, на думку Скарлет, страшенно бридким собою, більше схожим на мавпеня, ніж на людську істоту.

— Ну, то поїдь до кого хочеш. Біжи скажи Поркові.

— Нікого нема вдома,— відповів Вейд.— Усі пішли на день народження.

Він не сказав: «Усі, крім мене»,— це й так було ясно, але Скарлет, яка думала про свої рахунки, нічого цього не зауважила.

Рет раптом випростався до сидячої пози й запитав:

— А чом ти не пішов з усіма на день народження, синку?

Вейд підступив ближче до нього і з нещасним виглядом зашурхав ногою по підлозі.

— Мене, сер, не запросили.

Рет віддав годинника на ласку Гарні й пружно звівся на рівні ноги.

— Облиш ці чортові цифри, Скарлет. Чому Вейда не запросили на день народження?

— Ради Бога, Рете! Не мороч мені голови. Ешлі так накрутив з цифрами... Ох, на цей день народження? Та тут нема нічого дивного, що Вейда не запросили, а хоч би й запросили, я б його не пустила. Не забувай, Рауль — онук місіс Меррівезер, а вона така, що радше пустить вільного негра до своєї священної вітальні, ніж кого з нас.

Рет, у задумі спостерігаючи за личком Вейда, помітив, як той здригнувся.

— Підійди сюди, синку,— сказав він і простяг руку до малюка.— А ти хотів би піти на цей вечір?

— Ні, сер,— героїчно відповів Вейд, але опустив очі долу.

— Гм. А скажи-но, Вейде, ти ходив на день народження до малого Джо Вайтінга, чи Френка Боннела, чи... ну, до кого-небудь зі своїх товаришів?

— Ні, сер. Мене мало куди запрошують.

— Брешеш, Вейде! — скрикнула, обернувшись, Скарлет.— Минулого тижня ти тричі ходив у гості — до Бартів, тоді ще до Гелертів і Гандонів.

— Добірна компанія мулів у кінській збруї, нічого не скажеш,— мовив Рет, розтягуючи слова.— І добре тобі було в цих гостинах? Кажи-но.

— Ні, сер.

— А чому ні?

— Я... я не знаю, сер. Мамка... Мамка каже, що вони білі голодранці.

— Ну ж і полатаю бебехи цій Мамці! — з криком зірвалася з місця Скарлет.— А тобі, Вейде,— як тобі не соромно так говорити про маминих приятелів?

— Хлопець каже правду, так само як і Мамка,— озвався Рет.— Але ти, звичайно, неспроможна оцінити правди... Не журися, синку. Тобі зовсім не треба ходити по цих гостинах, як не маєш охоти. На ось,— він витяг з кишені банкноту,— скажеш Поркові запрягти коляску й повозити тебе