Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

— Але у вас нема інших маленьких хлопчиків, ні?

Рет опустив Вейда на підлогу.

— Ось зараз я вип’ю, і ти теж вип’єш зі мною, Вейде. Це буде твоя перша в житті чарочка, і ти вихилиш її на честь своєї нової сестрички.

— Але у вас таки нема інших...— не відступався Вейд, однак, побачивши, як Рет сягнув по пляшку з вином, забув про все інше, захоплений тим, що прилучається до цього дорослого ритуалу.

— Ой ні, дядечку, мені не можна! Я обіцявся тітусі Меллі, що не питиму, поки не скінчу університету, і коли я дотримаю обіцянки, вона подарує мені годинника.

— А я подарую тобі ланцюжка до годинника... ось цього, якого я ношу, якщо він тобі подобається,— сказав Рет і знов усміхнувся.— Тітуся Меллі слушно таку умову поставила. Але вона мала на думці горілку, а не вино. Ти, синку, повинен навчитися пити вино, як джентльмен, і саме зараз добра нагода почати цю науку.

Вправним рухом він долив до кларету води з карафки, аж рідина стала ледь-ледь рожева, і подав чарку Вейдові. Цю мить до їдальні ввійшла Мамка. Вона перевдяглася у свою найкращу святкову чорну сукню, на ній був новенький фартух, а на голові накрохмалена косинка. Коли вона ступала, похитуючи стегнами, чути було, як шелестіли під сукнею її шовкові спідниці. Заклопотаність уже зникла в неї з обличчя, а майже беззубий рот широко всміхався.

— З новонародженою вас, місте’ Рете! — сказала вона.

Вражений подивом, Вейд затримав чарку біля самого рота. Адже він знав, що Мамка завжди недолюблювала його вітчима. Він ні разу не чув, щоб вона звернулась до нього інакше, як «кап’тане Батлер», і взагалі ставилася вона до нього чемно, але холодно. А це — Мамка просто сяє, пританцьовує, та ще й називає його «містером Ретом»! ну ж і день сьогодні дивовижний!

— Мамці ми, гадаю, наллємо краще рому, ніж кларету,— сказав Рет, простягаючи руку до погрібця й видобуваючи окладкувату пляшку.— А гарненьке немовлятко, правда, Мамко?

— А й гарненьке,— відказала та і, вихиливши чарку, голосно прицмокнула.

— І хіба ти бачила коли гарніше?

— Знаєте, сер, міс Скарлет, коли вродилася, була ще й яка гарненька, а все ж не така.

— Ще одну чарочку, Мамко,— мовив Рет і докинув серйозним тоном, хоч в очах його грали блищики: — Але що це так шелестить?

— Та нічо’ такого, місте’ Рете, це ті’ки моя шовкова спідниця! — Мамка хихотнула й крутнулася всім своїм дебелим тулубом.

— Тільки шовкова спідниця! Не вірю. Шелестить, як ціла купа сухого листя. Ану-но я гляну. Підсмикни лишень сукню.

— Місте’ Рете, як так можна! Ох-хо-хо, Боженьку мій!

Мамка писнула легенько, відступила на крок-другий і з цієї відстані скромно піднесла поділ сукні на кілька дюймів, показуючи оборки нижньої спідниці з червоної тафти.

— Довго ж ти, Мамко, розважала, поки зібралась її одягти,— пробурчав Рет, хоч у чорних його очах поблискував сміх.

— А так, довго-таки.

Тоді Рет сказав кілька слів, яких Вейд не зрозумів.

— То вже нема мула в кінській збруї?

— Ай, місте’ Рете, так це міс Скарлет була така недобра, що вам усе сказала! Але ви не маєте серця на стару негритянку?

— Ні, не маю, анітрохи. Я тільки хотів знати. Ще чарочку, Мамко. Бери собі всю пляшку. Випий, Вейде. І скажи нам тост.

— За здоров’я сестрички! — вигукнув Вейд і перехилив чарку аж до дна. Похлинувшись, він закашлявся й почав гикати, а двоє дорослих засміялися і стали поплескувати його по плечах.

*

Поводився Рет від часу народження дочки так дивно, що городянам довелося змінити усталену думку про нього, хоч і як важко це було всім, у тому числі й Скарлет. Хто б міг уявити, що з усіх людей саме він так відверто, так безсоромно похвалятиметься своїм батьківством? Надто ж коли зважити на ту делікатну обставину, що первістком його виявилась дівчинка, а не хлопчик?

Збігали дні, а він усе так само сяяв з радості від свого батьківства. Це вже почало викликати приховані заздрощі серед жінок, чоловіки яких сприймали появу нащадка як щось звичайнісіньке й забували про немовля ще до хрестин. Тоді як Рет перепиняв знайомих на вулиці й заходжувався розповідати в усіх деталях, як напрочуд швидко розвивається його чадо, навіть не попереджуючи бодай про людське око свою розповідь стереотипною фразою: «Я розумію, кожен гадає, що в нього дитина найрозумніша, але...» Він вважав свою дочку дивом із див, її й порівнювати не можна було з іншими дітьми, і чхати він хотів, коли хто думав інакше. Коли нова нянька дала немовляті посмоктати шматочок сала й від того у дитини вперше в її житті заболів животик, Рет повівся так, що досвідчені батьки й матері заливалися сміхом. Він негайно викликав доктора Міда та ще двох лікарів і все поривався відшмагати бідолашну няньку батогом. Няньку, звісно, вигнали, а за нею настала черга кількох інших няньок, кожна з яких лишалася на службі щонайдовше тиждень. Всі вони не могли задовольнити тих високих вимог, які ставив Рет.

Мамка так само поглядала зизим оком на няньок, що приходили й відходили,— її зовсім не тішила перспектива, щоб у домі з’явилася інша негритянка, і вона не бачила підстав, чому б їй самій не доглядати немовля, як доглядала вона вже Вейда й Еллу. Але вік Мамки таки давався взнаки, та й через ревматизм рухатись їй було щодалі важче. Рет не мав духу сказати Мамці, що саме з цих причин доводиться шукати іншої няньки. Натомість він пояснив їй, що при його становищі не годиться обмежуватись лише однією нянькою. Це справляє негарне враження. Він найме ще двох няньок для чорної роботи, а вона, Мамка, буде над ними старша. Такі міркування як на Мамку виявились цілком слушні. Якщо більше челядників, то вище її становище, а так само й Ретове. Але вона рішуче проти того, щоб у дитячій кімнаті об’явилася котрась із цих звільнених негритянок. Отож Рет мусив послати до Тари по Пріссі. Він знав добре її вади, та все-таки вона належала до своїх негрів. А дядько Пітер запропонував свою двоюрідну онуку на ім’я Лу, що належала до Берів, родичів міс Туп.

Скарлет, ледве встигнувши оклигати після пологів, уже помітила, як багато уваги Рет приділяє