Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

короткі його ніжки, помчав додому, гнаний страхом. Дядечко Рет, тітуся Меллі або Мамка запевне скажуть йому правду. Але дядечка Рета й тітусі Меллі ніде не було видно, а Мамка й Ділсі бігали вгору й униз тильними сходами, носили рушники й миски з гарячою водою і зовсім не помічали його у холі. Згори, коли там часом прочинялися двері, до нього долинали уривчасті слова доктора Міда. Раз він почув мамин стогін, і так розплакався, що у нього почалася гикавка. Він відчував, що мама помре. Аби трохи втішитись, Вейд спробував погладити рудого кота, що вмостився на залитому сонцем підвіконні у холі. Але Том, обтяжений віком і роздратований, що хтось порушує його спокій, махнув хвостом і невдоволено запирхав.

Урешті на передніх сходах показалася Мамка — вона спускалася вниз, фартух на ній був зім’ятий і в мокрих плямах, косинка на голові з’їхала вбік. Побачивши Вейда, вона насупилась. Мамка завжди була йому підтримкою, тож від її похмурої міни він затремтів.

— Ну, ти найгірший хлопчик, якого я в житті бачила,— сказала вона.— Чи ж я не послала тебе до міс Туп? Ану вертайсь туди!

— А моя мама... мама помре?

— Ну й нав’язлива ж дитина — такої я ще в житті не бачила! Помре! Боже милосердний, ні! І морока ж із цими хлопчиками! Пощо ті’ки Господь Бог посилає їх людям? Забирайся-но відси!

Але він нікуди не забрався, а тільки засів за портьєрою в холі, бо слова Мамки лише наполовину заспокоїли його. А її зауваження про нав’язливість навіть боляче діткнули, бо ж він завжди намагався бути чемним. Десь за півгодини по тому хутко спустилася сходами тітуся Меллі, бліда й змучена, але з усмішкою на обличчі. Вона аж здригнулась, побачивши між складками портьєри згорьоване Вейдове личко. У тітусі Меллі завжди знаходився час для нього. Вона ніколи не казала так, як мама: «Не заважай, мені ніколи», або «Біжи собі, Вейде, у мене робота».

Але сьогодні тітуся Меллі сказала:

— Вейде, ти зовсім неслухняний. Чому ти не лишився у тітоньки Туп?

— А моя мама помре?

— Боже мій, ні, Вейде! Не будь такий дурненький! — І додала вже лагідніше: — Доктор Мід щойно приніс їй гарненьку дитинку, і тобі буде з ким гратися, це крихітна твоя сестричка. Якщо ти будеш добре поводитись, то, може, й побачиш її ввечері. А тепер біжи надвір і там погуляй, тільки не галасуй.

Вейд прослизнув до тихої о цій порі їдальні, його маленький і непевний світ захитався в самих підвалинах. Невже у цей сонячний день, коли дорослі поводяться так по-чудному, малому семирічному хлопчикові нема де й подітися зі своїми тривогами? Він примостився на підвіконні в алькові й знічев’я взявся гризти пагінці бегонії, що росла у ящику на сонці. Вони виявились такі гіркі, як перець, через що на очах у нього виступили сльози, і він заплакав. Мама його, мабуть, помирає, на нього ніхто не звертає уваги, всі вони метушаться через ту новеньку дитину, та ще й дівчинку. Вейда взагалі не цікавили малі діти, тим більше дівчатка. Єдина мала дівчинка, яку він знав, була Елла, та вона поки що нічим не заслужила ні його поваги, ні симпатії.

Минуло досить багато часу, і ось сходами спустилися доктор Мід і дядечко Рет; у холі вони пристали й про щось тихенько переговорили. Коли двері зачинилися за лікарем, дядечко Рет хутко ввійшов до їдальні й налив собі чималу чарку з пляшки, і лише цю мить помітив Вейда. Хлопчик зіщулився, побоюючись, що знов почує, який він невихований та чому він не у тітоньки Туп, але дядечко якраз навпаки — всміхнувся. Вейд ще ніколи не бачив такої усмішки на його обличчі й такого щасливого вигляду, отож, набравшись духу, скочив з лутки й підбіг до нього.

— Тепер у тебе є нова сестричка,— сказав Рет, обіймаючи хлопчика.— І така гарненька, якої ще й не бувало! Е, а чого ж ти плачеш?..

— Моя мама...

— Твоя мама зараз саме обідає — їсть смачненьку курку з рисом та підливою і запиває кавою, а ще ми приготуємо їй морозива, і ти, коли схочеш, дістанеш подвійну порцію. А крім того, я покажу тобі твою сестричку.

Відчувши, як йому полегшало, Вейд задля чемності хотів сказати що-небудь з приводу цієї нової сестрички, але якось не знаходив слів. Усі цікавляться цією дівчинкою. А до нього всім байдуже, навіть тітусі Меллі й дядечкові Рету.

— Дядечку,— почав він,— а людям і правда більше подобаються дівчатка, ніж хлопчики?

Рет поставив чарку, допитливо глянув на малого і враз в очах його зблиснуло розуміння.

— Ні, я б не сказав так,— повільно відповів він, ніби виважуючи свої слова.— Просто з дівчатками більш мороки, ніж з хлопчиками, тож люди більше про них і думають.

— А Мамка, я чув, сказала, що з хлопчиками сама морока.

— То вона просто була не в гуморі. Вона так не думає.

— Дядечку Рете, а ви не хотіли б мати краще хлопчика, ніж дівчинку? — з надією в голосі поспитав Вейд.

— Ні,— швидко відповів Рет, але побачивши, як похнюпився малий, швидко докинув: — Бо ж навіщо мені хлопчик, коли я вже одного маю?

— Маєте?— перепитав Вейд, широко розкривши рота з подиву.— А де ж він?

— А ось тут,— відповів Рет і, підхопивши Вейда, посадив собі на коліно.— Мій хлопчик це ти і є, синку.

На хвильку відчуття безпеки і щастя від того, що він комусь потрібен, так гостро пройняло Вейда, аж він ледве знову не заплакав. Судомно проковтнувши грудку в горлі, він припав головою до Ретового жилета.

— Ти ж мій хлопчик, правда-бо?

— А хіба може бути... ну, щоб у когось було два тата? — поцікавився Вейд, в якому вірність ніколи не баченому батькові змагалася з любов’ю до цього чоловіка, що так добре його розумів.

— Може бути,— твердо сказав Рет.— Так само, як ось ти синок своєї мами й заразом тітусі Меллі.

Вейд завважив ці слова. У них був певний сенс, як йому здалося, тож він усміхнувся й несміливо потерся спиною об Ретове плече.

— Ви розумієте маленьких хлопчиків, правда, дядечку Рете?

Смугляве обличчя Рета знов посуворішало й губи сіпнулися, як до усміху.

— Авжеж,— відповів він.— Я розумію маленьких хлопчиків.

На мить у Вейді озвався той самий страх, що й недавно,