Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

Позик випускали на мільйони доларів. Найчастіше ці позики були незаконні й просто шахрайські, а проте їх таки випускали. Скарбник штату, сам республіканець, але чоловік чесний, протестував проти цих незаконних позик і відмовлявся ставити свій підпис під ними, однак ні він, ні інші не могли протидіяти нездоланній хвилі надужиттів.

Залізниця, що належала штатові, колись давала значні прибутки, тепер же вона стала збитковою, і заборгованість її сягла мільйона доларів. Та це вже й не була залізниця. Вона перетворилася на величезну бездонну баюру, в якій хлюпалися й бабралися свині. Багатьох урядовців призначили на залізницю з огляду на їхні політичні переконання, а не ділові якості, і обслуговувало залізницю втричі більше людей, ніж було потрібно. Республіканці забезпечили себе правом на безкоштовний проїзд, а негрів цілими вагонами розвозили по штату на веселі погулянки, щоб вони могли голосувати й переголосовувати на тих самих виборах.

Нездарне господарювання на залізниці особливо обурювало платників податків тим, що на прибутки від неї мали постати безплатні школи. А оскільки не було ніяких прибутків, а тільки борги, то не було й безплатних шкіл. Мало в кого знаходилось досить грошей, щоб посилати дітей до платних навчальних закладів, отож ціле покоління виростало в неуцтві, і неписьменність ширилась на багато років наперед.

Та хоч яке велике було загальне невдоволення розтринькуванням коштів, невмілим господарюванням і хабарництвом, ще більш дратувало джорджіанців те, в якому поганому світлі виставляє губернатор їхній штат перед Північчю. Коли Джорджія зчинила крик проти корупції, губернатор швиденько подався на Північ, виступив там у конгресі й заявив, що білі чинять насильство над неграми, що в Джорджії готується новий заколот і що, отже, необхідно взяти штат під суворий військовий контроль. Насправді джорджіанці зовсім не хотіли зачіпати негрів, і всіляко намагалися уникнути ускладнень. Так само ніхто не хотів нової війни, як не хотів і не потребував урядування багнетів у штаті. Вся Джорджія прагнула одного: — щоб штатові дали спокій і змогу нормалізувати становище. Але що губернатор розгорнув акцію, прозвану «наклепницьким млином», Джорджія в очах Півночі виглядала на бунтівничий штат, який треба приборкати твердою рукою, і у штаті запанував режим твердої руки.

Це була просвітла година для тієї банди, що тримала Джорджію за горло. Настала справжня оргія грабіжництва й холодного цинізму, коли високі посадові особи неприховано розкрадали громадське добро, на що не можна було спокійно дивитися. Протести й спроби чинити опір нічого не давали, бо уряд Джорджії охороняли й підтримували збройні сили Сполучених Штатів.

Атланта проклинала ім’я Буллека, його пристібаїв та республіканців, як і всіх, що були з ними заодно. А Рет якраз і належав до таких. Він був їхнім спільником — така панувала думка,— і мав причетність до усіх їхніх планів. Тепер, однак, він повернув проти течії, за якою плив ще донедавна, і заходився гребти назад, насупір їй.

Розпочав він свою кампанію поволі й ненав’язливо, щоб раптовим перетворенням з хижака на миролюбця не збудити в Атланті недоречних підозр. Він став уникати своїх сумнівних приятелів і вже не з’являвся в товаристві офіцерів-янкі, пристібаїв та республіканців. Натомість почав відвідувати демократичні зібрання й не криючись голосував за демократів. Облишив гру в карти на високі ставки й порівняно менше тепер випивав. А до закладу Кралі Вотлінг якщо й заходив, то тільки ввечері й покрадьки як то робили поштиві городяни, а не так як раніше, коли серед білого дня демонстративно припинав свого коня в неї перед дверима.

Члени єпископальної громади мало не попадали з лавок, коли він, трохи спізнившись на початок відправи, з Вейдом за руку навшпиньки ввійшов до церкви. Не менш, як поява Рета, їх здивувала поява там Вейда, оскільки хлопчика вважалося за католика. В усякому разі, Скарлет була католичка. Вірніше, народилася католичкою. Бо ж вона вже кілька років не переступала порогу церкви, і побожність вивітрилася з неї так само, як і багато чого іншого, що їй намагалася прищепити Еллен. Усі були тієї думки, що вона занедбує релігійне виховання сина, отож Рет явно виріс в їхніх очах, коли спробував направити недогляд Скарлет, хоч і привів хлопчика не до католицької, а до єпископальної церкви.

Рет умів бути поважним і чарівним, коли притримував язика й не бликав злостиво своїми чорними очима. Роками він не бачив потреби в цьому, але ось тепер нап’яв на себе личину поважності й приваби, а також став одягати жилети темнішої барви. Домогтись прихильності тих, хто завдячував йому життя, виявилося неважко. Власне, ці чоловіки давно б уже засвідчили Ретові свою прихильність, тільки ж він вів себе так, наче їхнє ставлення не дуже його й цікавило. А тепер Г’ю Елсінг, Рене, хлопці Сіммонси, Енді Боннел та інші раптом відкрили, що він дуже милий у поводженні, не любить випинати свою особу й знічується, коли вони заводять мову про свою вдячність йому.

— Е, пусте,— заперечував він.— На моєму місці кожен з вас вчинив би так само.

Він пожертвував значні кошти на обнову єпископальної церкви і зробив помітний — але не надміру — внесок у фонд «Товариства впорядкування могил наших славних воїнів». У цій справі він звернувся особисто до місіс Елсінг і збентежено попрохав, щоб вона нікому не розповідала про його пожертву, добре знаючи, що саме цим і підохотить її якнайшвидше розголосити всім секрет. Місіс Елсінг дуже не хотіла брати від нього «спекулянтські гроші», однак у товаристві була скрута з фінансами.

— Не розумію, чого це ви надумали зробити нам таку офіру,— підшкильнула вона його.

Коли він з належно скорботною міною пояснив їй, що його спонукала до цього пам’ять про колишніх товаришів по зброї, хоробріших, ніж він, але, на жаль, полеглих на полі бою і похованих у безіменних могилах, аристократична щелепа місіс Елсінг аж одвисла. Доллі Меррівезер переказувала їй слова Скарлет про те, ніби капітан Батлер служив у війську, та вона, звичайно, не повірила. І ніхто не повірив.

— Ви служили у війську? А в якій роті... в якому полку?

Рет назвав частину.

— Ах, це артилерія! Всі, кого я знаю, були або в кавалерії, або в піхоті. Тоді все ясно...— Вона урвала мову, раптом розгубившись, бо ж подумала, що зараз він сердито бликне очима. Однак він потупив очі й перебирав пальцями ланцюжок від годинника.

— Я