Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
— Але тебе самого ця компанія задовольняє...
— А тебе ще й з біса добре задовольняє, моя крихітко. Проте для Гарні це не підходить. Гадаєш, я дозволю їй вийти заміж за котрогось із цих заволок, з якими ти збуваєш час? Ірландці, що тільки-но вибилися з нужди, янкі, біла шантрапа, вискочні-саквояжники... Щоб моя Гарні, в жилах якої кров Батлерів і Робійярів...
— І О’Гар...
— О’Гари колись, може, були й королями в Ірландії, але твій батько — всього-на-всього спритний ірландчик-скоробагатько. Та й ти не краща... Я, правда, теж тут винен. Ганяв сліпцем по життю, мов кажан, випущений з пекла, і ніколи не вважав, що роблю, бо ніщо не мало для мене значення. А от Гарні — має значення. Боже, який же я дурень був! Гарні повік не приймуть у чарлстонському товаристві, і ні моя мати, ні твої тітки Юлейлія і Полін тут нічим не зарадять... так само й в Атланті їй не буде доступу в товариство, якщо ми не вживемо якихось заходів, і то незагайно...
— Ой Рете, ти так цим переймаєшся, що аж смішно. З нашими грішми...
— Хай їм чорт, цим грошам! Ні за які гроші нам не придбати того, що я хочу для неї! Краще б її запрошували на черствий хліб до жалюгідної халупи Пікарів чи до перехнябленої клуні місіс Елсінг, ніж була б вона першою красунею на балу республіканців. Ти, Скарлет, повелась, як дурепа. Тобі треба було ще кілька років тому запевнити своїм дітям місце в товаристві, а ти цього не зробила. Ти навіть не подбала утриматись там самій. Отож важко сподіватися, щоб ти зараз змінилася на краще. Ти занадто любиш загрібати гроші й поштурхувати людей.
— Усе це не більше, як буря у склянці води,— холодно мовила Скарлет і стала перебирати папери, натякаючи цим, що розмову закінчено.
— Сама тільки місіс Вілкс може зарадити нам, а ти всіляко силкуєшся відштовхувати її і ображати. Ой, облиш ці свої закиди, що вона така вбога й носить старі сукні. Вона — душа й осердя всього шляхетного, що є в Атланті. І хвала Богові, що вона така. Вона мені дечим допоможе.
— А чим саме?
— Чим? Я спробую здобути прихильність усіх цих старогвардійських драконів у жіночій подобі, особливо таких, як ці матрони Меррівезер, Елсінг, Вайтінг, Мід. Якщо мені доведеться плазувати перед кожною старою плетухою, яка мене не терпить, я й на це згоджуся. Я покірно терпітиму їхню холодність і каятимусь у своїх гріхах. Я даватиму гроші на їхні кляті доброчинні заходи й ходитиму до їхніх клятих церков. Я признаюся у своїх заслугах перед Конфедерацією і навіть вихвалятимусь ними, а як припече, то й пристану до клятого ку-клукс-клану, хоч маю надію, що милостивий Господь не покарає мене аж так тяжко. І не посоромлюся нагадувати дурням, голови яких я врятував, що вони мені дещо завдячують. А тебе, ясна пані, попрошу не перешкоджати моїм заходам за спиною в мене, загрібаючи майно цих людей, якщо вони тобі заборгували, чи продаючи їм гнилий ліс, чи якось інакше допікаючи. І щоб губернатор Буллек більше ні ногою до нас на поріг. Зрозуміло? Це так само стосується і всієї цієї зграї «світських» злодіяк, з якими ти заприязнилась. Якщо ти знехтуєш моє прохання і надумаєш знов запрошувати їх, то опинишся в скрутному становищі, бо на твоїх прийомах буде відсутній господар дому. Якщо вони ще заявляться сюди, я засяду в барі Кралі Вотлінг і кожного, кого зустріну, повідомлю, що не можу перебувати під одним дахом з цими людьми.
Скарлет, яка аж пінилася, слухаючи цю його промову, раптом коротко засміялася.
— Отже, картяр з річкових суден і спекулянт вирішив набратися респектабельності! В такому разі, першим кроком у цьому напрямку мав би стати продаж закладу Кралі Вотлінг.
Це був удар навмання. Вона не знала достеменно, чи Рет власник цього будинку. Він, однак, нараз приснув сміхом, так ніби вгадав хід її думок.
— Дякую за пораду.
*
Для свого навернення на респектабельність Рет обрав час зовсім невідповідний. Ніколи ні до того, ні по тому слова «республіканець» чи «пристібай» не викликали такої відрази, бо саме тепер внутрішній розклад саквояжницького режиму досяг апогею. А ім’я Рета від часу капітуляції нерозривно пов’язувалося з янкі, республіканцями й пристібаями.
Охоплена безсилою люттю, людність Атланти у 1866 році вважала, що чогось гіршого за суворе військове правління, під яким тоді перебував штат, не може й бути, однак нині, коли до влади дорвався Буллек, атлантці спізнали, почім справжній ківш лиха. Завдяки голосам негрів республіканці та їхні спільники зміцнили свої позиції і нещадно вершили всі справи, збиткуючись над безсилою, але невпокореною меншістю.
Неграм навіювали думку, що в Біблії згадується лише дві політичні партії — публікани або митарі, під якими, мовляв, слід розуміти республіканців, і грішники. Жоден негр не хотів прилучатися до партії, що складалася з самих грішників, отож чорні прагнули приставати до лав республіканців. Нові їхні господарі казали їм голосувати знову й знову, обираючи на високі посади вбогих білих та пристібаїв, а то навіть і декого з негрів. І ось ці негри засідали в законодавчих органах, де тільки те й робили, що лущили горішки та раз по раз скидали й узували черевики, бо ж звикли ходити босі. Мало хто з них умів читати або писати. Ще недавно вони працювали на плантаціях бавовнику чи цукрової тростини, але тепер до їхніх функцій входило подавати свої голоси за податки й позички, а також затверджувати величезні суми на видатки для себе та своїх республіканських друзів. І вони голосували за це все. Штат обурювався податками, які тяжіли над ним: платники податків добре знали, що більшість коштів, призначених на громадські потреби, осідає у приватних кишенях.
Капітолій Джорджії взяла в облогу зграя махінаторів, спекулянтів, пошукачів контрактів та всіх інших, ласих поживитись на цій оргії марнотратства, і багато хто з них безсоромно швидко збивав собі статки. Вони без будь-яких труднощів отримували від штату кошти на прокладання
