Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик

Переговори тривали кілька днів, і обговорювався не лише спадок молодого графа де Вітте. Адам Злотницький був навіть дещо здивований вельми доброзичливими відносинами колишнього і, як він сподівався, майбутнього чоловіків графині Софії. Полювання, політичні суперечки за вечерею — це лише частина занять наших героїв у перервах між переговорами. Станіслав і Йозеф швидше нагадували двох нерозлучних друзів, ніж суперників, і тим більше — сперечальників. Однак кожен з них із повною відповідальністю поставився до договору. Можливо, не варто було б у подробицях описувати результат, до якого прийшли Софія зі Станіславом і Йозеф, але цей документ потрапив до історії, тому коротко розповімо про нього.

Графиня Софія де Вітте поступалася на користь свого сина Яна де Вітте двома сумами — 100 тисяч і 50 тисяч польських злотих, покладених у князя Чарторийського і графа Потоцького. Переходили Яну всі права на білоруські маєтки. Графиня також передавала 350 тисяч злотих Йозефу на купівлю для свого сина маєтку Грушки у Станіслава Потоцького. Зрозуміло, що це була ініціатива самого Станіслава, адже договір укладався між Софією та Йозефом, і Станіслав не міг безпосередньо передати або переписати цей маєток.

Йозеф зобов’язався гарантувати своєму синові суму в 50 тисяч злотих, а також свої маєтки біля Кам’янця.

З огляду на невизначеність генерала щодо місцезнаходження, право на подальше виховання Яна було передано Софії і Станіславу без обмежень спілкування з Йозефом.

Коли всі формальності були виконані і в присутності свідків договір скріплений підписами, принесли шампанське.

— Не знаю як я, — узяв слово Йозеф де Вітте, — але ви, графе, і ти, Софіє, напевно потрапите до історії. І мені не хотілося б, щоб історики в майбутньому спотворили суть нашого договору, сприйняли турботу про нашого сина як примітивну операцію купівлі-продажу тебе, Софіє, між мною і графом.

— Зі свого боку, графе, — відповів йому Станіслав, — запрошую вас до Тульчина, поглянути, в яких умовах житиме Ян, і трохи відпочити.

У Тульчині, оглянувши палац, Потоцький і де Вітте затрималися в бібліотеці.

— Графе, — почав розмову граф Потоцький, — прошу вислухати мене і поставитися до моїх слів з розумінням. Я знаю, що ваш батько зібрав прекрасну колекцію монет.

Йозеф поглянув на графа Станіслава й усміхнувся. Він зрозумів по виразу обличчя Потоцького, до чого той веде. Йозеф добре пам’ятав, як починав хвилюватися його батько, теж колекціонер, коли мова заходила про поповнення колекції.

— І не тільки монет. Ще грецькі та римські нагороди, — розпалював інтерес Потоцького генерал. — Батько збирав їх усе життя.

— Прошу зрозуміти мене правильно: у мене до вас пропозиція.

— Слухаю вас.

— Я ж пристрасний нумізмат пропоную вам продати всю колекцію. А заодно і вашу бібліотеку.

— Ого! Ваш апетит, графе, зростає. Але прямота робить вам честь. Я теж не викручуватимуся і відповім одразу. Пристрасть до колекціонування, на жаль, не передається у спадок. Але душею я розумію: це чудове заняття, що вимагає фантазії, ретельності, завзяття та глибокого знання історії. Мій батько завжди був для мене прикладом, і тому я не хочу, щоб його багаторічна праця пропала марно. Сам я байдужий до нумізматики і давно подумував про передачу всієї колекції людині гідній і настільки ж захопленій колекціонуванням, як мій батько. Ви, графе, заслуговуєте цієї честі.

— Дякую за довіру.

— Що стосується бібліотеки — тут моя відповідь поки буде негативною. Чому поки що? Тут декілька причин. Головна — невизначеність положення Софії. Вона вже не моя дружина, але ще й не ваша. Більше того, невідомо, чи стане вона такою в майбутньому.

— А до чого тут Софія? — здивовано запитав Потоцький.

— Звичайно, справа зовсім не в Софії, хоча й вона поповнила нашу сімейну бібліотеку. Книги, рукописи і документи почав збирати ще мій дід, а основу колекції склав батько. Екслібриси в книгах змінювалися в міру просування його по службових сходах — від капітана до генерала. А перший екслібрис був поставлений у 1706 році. Найдавніший документ у бібліотеці датований кінцем XV століття! А гордістю батька були прижиттєво видані трактати Палладіо про архітектуру і Маролуа про фортифікацію.

— Ви так захоплено і зі знанням справи розповідаєте, графе, що я зрозумів усю безглуздість своєї пропозиції.

— Перебуваючи в Херсоні, я сумую за своїм кам’янецьким домом, за кабінетом, за цілим світом думок та ідей, що затишно розмістилися на книжкових полицях. Крім того, коли не вирішена доля Софії, невідоме й майбутнє нашого сина, хоча ви і взяли на себе зобов’язання щодо його подальшого виховання. Остаточну долю бібліотеки вирішувати Яну, коли він досягне повноліття. Втім, якщо Софія стане вашою дружиною, не виключено, що бібліотеку я передам на зберігання до Тульчина. Так буде надійніше.

Нам невідомо, за яку суму граф Йозеф де Вітте продав нумізматичну колекцію батька графу Станіславу Потоцькому, можемо лише відзначити, що вона була чималенька.

У березні в Тульчині вже все дихало весною, і настрій у Софії був, відповідно, весняний. Графині здавалося, що в її житті ось-ось станеться щось приємне і незвичайне. Причина піднесеного стану Софії, швидше за все, полягала в черговій вагітності, але наша героїня не була ще твердо впевнена в цьому.

Станіслав та Софія багато часу проводили разом, особливо полюбляли прогулянки верхи. Вони об’їздили всі околиці Умані. Їм було добре разом, чим би вони не займалися. І наші молоді читачі, можливо, не повірять, але часом у сорок два роки (а саме стільки було Станіславу), і в тридцять шість, як Софії, життя починає набувати реальних рис щастя. Звичайно ж, той факт, що Станіслав був ще не вільний, деякою мірою затьмарював ідилію, але не міг вплинути на головне: вони були разом і ніщо не могло їх розлучити.

Незабаром було вибране місце для майбутнього парку. Місце поблизу Умані, напрочуд гарне і по-своєму унікальне, яке дозволяло фантазії художника надати цій неповторній красі закінченості, створити контрастні за емоційним впливом пейзажі, пограти зі світлом і тінню.

Якось до Станіслава та Софії примчав збуджений Людвіг Метцель і, хвилюючись, почав розкладати малюнки.

— Подивіться, яку красу