Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик

Графиня Діана де Поліньяк тут уже третій чи четвертий день. Приїхала мене провідати, каже, що хоче якийсь час пожити в Україні. У неї велика родина, і я дивуюся, як вона дає собі раду через нестатки, я просто закохана в неї, така вона гарна. Я бачила її двічі, хочу ще сьогодні ввечері відвезти їй свій лист до тебе. Ця родина всіляко підтримувала мене, коли я була у Франції, і якщо я любила цих людей, коли вони купалися в розкошах, то люблю їх іще більше у теперішніх злигоднях. Вона розраховує на те, що зможе провести частину зими в маєтку Северина Потоцького, й хотіла б у майбутньому взяти тут в оренду якесь село. Вона мріє так улаштуватися, щоб ми могли часто бачитись. Зізнаюся тобі, що я теж цього прагну. Товариство цієї особи тобі дуже заімпонувало б — вона зовсім не така, як наші емігранти з Гамбурга. Якби ти був такий добрий і віддав їй в оренду якесь село; спробуй це зробити, щоб вона була близько від нас, бо мені хотілося б і далі підтримувати наше знайомство.

Пані Вієльгорська, пан Дейм і пан Ґаламберґ зустрілися сьогодні завдяки щасливому випадку в мене на обіді. Котуля пречудово забавляється з ними. Давидова запевняла, що Миколай гарніший, думки поділилися, і тоді Вієльгорська сказала: „Треба запитати про це Констанція“. Ми запитали, і він відповів: „Мій братчик гарніший“. Тоді ми запитали, чи він ще й розумніший. „Я розумніший. Миколай для цього занадто дитина“. Цей його вислів просто чарівний. Я раділа від думки, як він тебе потішатиме; я певна, що ти щиро його полюбиш. Він добра дитина.

Цей лист ітиме довго, бо графиня Діана де Поліньяк подорожує поволі. Через те я нічого не пишу тобі про свої справи. З нетерпінням очікую важливі для нас вісті і вмираю від бажання знову побачити тебе. Боже мій, як довго тягнуться для мене дні на відстані від тебе!»

19 жовтня 1795. Львів. Софія — Станіславу

«З того моменту, як я отримую твої листи з Тульчина, з того моменту, як мої справи пішли на краще, я неймовірно щаслива. Дай Боже, щоб Жозефіна й далі не змінювала своїх намірів, щоб і далі не шкодила нашому з тобою щастю.

Я вже менше дратуюся з приводу своїх справ, почуваюся добре, в чудовому гуморі, навіть трохи погладшала; тепер ти вже не скажеш, що я худа. Будую собі якнайкращі плани, лягаю спати задоволена, сплю добре, а мої пробудження просто казкові. О так, mon ami, я тепер розкошую своїм щастям і насмілюсь навіть сказати, що заслуговую на нього, бо знаю, чого воно мені коштувало. Наші хлоп’ята стають для мене щоразу дорожчими; вони чудові, ти полюбиш їх усією душею, бо один із них дуже гарний, а обидва дуже милі. Котуля зачарує тебе своєю добротою. Adieu mon ange, мій любий elpida, щастя моє! З величезним нетерпінням чекатиму від тебе вістей! Позавчора я передала тобі лист графинею Поліньяк. Завтра або післязавтра передам наступний — через людину, яка їде до України. Хотілося б уже самій відвезти тобі свої листи; я задоволена й щаслива, але терплю жахливі муки від того, що так далеко від мого любого elpida, а мені так хочеться опинитися біля нього…»

30 жовтня 1795. Львів. Софія — Станіславу

«Учора я передала тобі лист через якогось пана Загурського; Підгурський запевняє мене, що цей лист незабаром до тебе дійде. Людина, яка тобі його вручить, із Тульчина; можливо, його перечитають, перш ніж віддати тобі, але мені до того байдуже: усі вже знають, що я кохаю тебе, просто обожнюю, отож ніхто не довідається з нього нічого нового — всім і так давно вже все відомо. Після того листа, якого мені привіз Челецький, я не отримала від тебе жодної вісточки, через те з великим нетерпінням чекаю на твій новий лист. Я певна, що ти мені пишеш, просто твої листи десь, мабуть, заблукали, бо я нічого від тебе не отримую. Перед тим, як запечатати лист, я відрізала Котулин кучерик і запитала, що він порадить мені з ним зробити. Він, не задумуючись, відповів, що хоче, аби я вислала його мілордові. Я поцілувала його тисячу разів за тебе й за себе. Ну хіба це не мила дитина й хіба він тебе забув? У цього малого хлоп’яти все твоє, ти не повіриш, який він у нас добрий. Ніколюшка тільки гарний і гарнішає з кожним днем, але йому це треба пробачити. Котуля завжди матиме перед ним перевагу… Хоч усі тут зі мною дуже добрі й приїжджають аж сюди, щоб мене розважити, я страшенно нудьгую без тебе. Навіть зізнаюся тобі, що волію залишатися на самоті; тоді принаймні можу досхочу думати про тебе. Adieu, мій любий elpida, діти доземно тобі вклоняються, а їхня мама просить тебе зробити таку ласку й невдовзі забрати нас до себе. Скоро вже чотири місяці, як ми з тобою розсталися; нехай би ця розлука була вже остання. Правда ж, mon bon ami, що ти теж цього бажаєш? Правда, що це є і буде вже остання наша розлука?»

2 грудня 1795. Львів. Софія — Станіславу

«Сьогодні вже шостий день, як поїхали діти; поки цей мій лист дійде до тебе, вони матимуть щастя опинитись в обіймах свого любого таточка. Я страшенно нудьгую без цих моїх милих котиків, але сьогодні тим більше хвалю себе, що відіслала їх до тебе. Я справді цьому дуже рада; погодься зі мною, що це моя щаслива зірка напоумила мене відправити дітей до тебе».

9 грудня 1795. Львів. Софія — Станіславу

«Справи мої йдуть цілком добре. Офіційний захисник шлюбу подав апеляцію, але я і його позбулася. Граф Дейм був учора в мене й пообіцяв закінчити мій процес 14 грудня, тож я маю надію покинути цей триклятий Львів двадцятого числа цього місяця. Лічу вже не тільки дні, а й години. Adieu, mon ami, mon espoir, mon tout.