Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик
Adieu, mon cher petit ami,[3] як це сумно, дуже сумно бути так далеко від тебе. Якби ти був зі мною, ми пречудово бавили б час; без тебе мені дуже сумно. Обіймаю тебе від усього серця й прошу: не затягуй своє перебування в Петербурзі; заклинаю тебе: з’єднаймося знову якомога швидше. Adieu, mon bon ami».
5 липня 1795. Берлін. Софія — Станіславу
«Коли ми проходжувалися садами королеви Луїзи, вона задавала мені багато запитань, але всі вони були спровоковані серйозним зацікавленням моєю особою, а не простою цікавістю. Бона дуже картала мене, що я віддала перевагу перебуванню в Гамбурзі перед гостюванням у Берліні, тим паче що пан д’Еґард сказав їй, що мене приймали там не вельми добре. Наговорила мені безліч приємних речей; між іншим, зволивши відрекомендувати мене своїм невісткам, попросила вибачення, що вона не сама, й при цьому додала, що не хотіла позбавити їх приємності познайомитися зі мною. При цій оказії наговорила мені так багато компліментів, що я аж зашарілася, бо стільки тепер уже не заслуговую. Король у Потсдамі й нікого не приймає вже п’ятнадцять днів. Оце і всі тутешні новини. Adieu, mon adorable ami,[4] о четвертій я покидаю це місто, лист вишлю поштою, аби мати певність, що ти його отримаєш. Завтра звідси до Петербурга від’їжджає кур’єр. Вклонися від мене всьому твоєму товариству…»
18 липня. Петербург. Станіслав — Софії
«Ма chere Sophi! Одержав відразу два твоїх листи. Читаючи їх, я зробив цікавий висновок: ми начебто мандруємо у часі — занурюватимемося у думки та дії кожного щонайменше через тиждень або два після того, як вони опинилися на папері. Хоча у глибині душі я вірю, що наші думки відразу, через увесь простір, що розділяє нас, долітають одна до одної. Звернув увагу, що на початку листа я вже двічі написав слово „думки“. Так, моя кохано, я засинаю і прокидаюсь з думками про тебе… Ти даремно хвилювалася, коли я був у морі. Море було напрочуд спокійним і навіть ласкавим. Але ти потрапиш в оману, якщо вважатимеш, що все було спокійно. Однак це не була небезпека, це взагалі було щось невідоме досі. Білі ночі — назва цьому невідомому, і це явище стільки ж прекрасне, наскільки таємниче, і не розумієш — це стан душі чи природне явище з незвичайною грою кольорів, а може, Господь зірвав нашу грішну землю з її осі в безодню… Як я жалкував, що поруч не було тебе, моєї чарівної половинки. Нам було б так добре пригорнутися одне до одного, завмерти від захоплення і трішечки помовчати в момент, коли один день закінчується, а через мить народжується новий!..
Справи мої просуваються без жодних зволікань. Я був прийнятий графом Зубовим і майже відразу імператрицею Катериною. Вона була зі мною дуже люб’язна, хоча, можливо, це просто придворна гра. Мені присвоєно звання генерал-аншефа. Тепер я — двічі генерал, спочатку польський, тепер російський. Щоправда, не можу сказати, що я від цього в захваті. Думаю, що дуже швидко залагоджу всі проблеми зі своїми паперами і, нарешті, вирушу до України. Передавай мій kiss нашим малюкам. Як я за ними скучив — відомо одному Богові».
15 липня 1795. Познань. Софія — Станіславу
«Ранок я провела за перекладом з англійської мови й читанням журналу „Spectator“, який дуже мене розважає. Я купила його в Берліні англійською і французькою мовами. Якби я подумала про це раніше, то попросила б тебе, щоб ти почав читати його водночас зі мною. Ти добре знаєш, як я люблю читати разом із тобою і яку велику втіху знаходжу в читанні того самого, що читаєш ти».
18 липня 1795. Неборов. Софія — Станіславу
«Ми прибули до Неборова вчора досить пізньої вже години. Гелена Радзивіллова, господиня маєтку, зустріла нас дуже сердечно. Немає нічого цікавішого, ніж побачити Радзивіллову в колі своєї родини. Сьогодні вранці я взяла купіль, бо відчувала в ній велику потребу; до обіду діти трохи музичили, всі вони дуже талановиті. Посилаю тобі полонез Кристини; затанцюй його, прошу тебе, на першому балу, який ти даси в Тульчині. Пишу тобі про бал, бо знаю, що ти обов’язково даватимеш їх; ти казав мені тисячу разів, що, повернувшись до України, захочеш прогнати журбу із цього краю. Котуля зі мною, княгиня і її дочки шаленіють за ним, такий він кумедний і чарівний; він дуже прихилився до цих дам, бо всі вони розмовляють англійською.
По обіді ми поїхали оглядати сад „Аркадію“. Важко уявити собі щось гарніше й романтичніше. Ти знаєш „Аркадію“ але ти бачив її десять років тому. Сам розумієш, наскільки можуть підрости за десять років молоді дерева, й легко можеш собі уявити, які величезні вкладення зробили господарі відтоді для прикрашення цієї місцини. Радзивіллова просто чарівна; проходжуючись із нею, я з десяток разів подумала про тебе, про твою закоханість у село й життя в домашній обстановці. Я певна, що така жінка, як Радзивіллова, зробила б тебе неймовірно щасливим. Якби вона була твоєю дружиною, то позбулася б усіх своїх примх; навіть якби іноді й дозволила собі якийсь вибрик щодо чоловіка, то все одно ніколи не злегковажила б своїми обов’язками. Найкращий цьому доказ — факт, що всі, хто її оточує, ідеально щасливі. Неможливо краще виховувати своїх дітей, ані дужче їх любити, ніж це робить вона. Та я повертаюся до „Аркадії“; я нестямно закохана в це село; немає на світі жодного виду квітів, ані екзотичних рослин, яких ти тут не знайшов би; прогулюючись садами „Аркади“, я почувалася так, немовби в розпалі літа переживала весну. Усі плантації прекрасно оброблено, і кожне дерево, здається, промовляє: „Мені тут добре!“ „Аркадія“ дуже нагадує
