Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик

Граф Станіслав знав, що завдяки цьому дипломату Софія з’явилася в Польщі, але вирішив поки не повідомляти їй про страту Боскампа. Софія була на дев’ятому місяці вагітності, і це повідомлення могло розхвилювати її. Через два тижні вона народила другого сина, якого назвали Миколою. І тільки після цього Станіслав показав їй газету.

Незабаром Варшава була оточена, і її взяття було ускладнене тим, що союзники аж ніяк не могли поділити між собою територію Польщі.

В один із жовтневих днів граф Станіслав і графиня Софія збиралися до театру. Виставу давала французька трупа, яка відвідала з гастролями Гамбург. За годину до від’їзду принесли свіжу пошту. Граф Станіслав переглянув гамбурзькі газети, але нічого цікавого там не знайшов. Потім розкрив товстий пакет із Варшави. У пакеті було кілька польських газет. Графу відразу ж кинулася в очі передова стаття, в заголовку якої було його ім’я. У статті йшлося про те, що Верховний кримінальний суд Польщі розглянув справу про зрадників батьківщини. У числі обвинувачених були Станіслав Щенсний Потоцький, Ксаверій Браницький, Северин Ржевуський, Юрій Вієльгорський, Антоній Злотницький, Адам Мощенський, Ян Загорський і Ян Сухоржевський. Суд заочно засудив вищевказаних осіб до смертної кари через повішення, конфіскації майна, позбавлення всіх чинів і цивільних прерогатив. 29 вересня у Варшаві вирок був публічно приведений у виконання. Після його зачитування перед народом кат повісив портрети засуджених до шибениці.

— Софі! — покликав Станіслав графиню. — Ми, напевно, сьогодні не поїдемо до театру.

— Що трапилося, дорогий?

Граф Станіслав мовчки показав їй газету.

— Ти маєш рацію, Стасе. Але не бери все так близько до серця. Це витрати смутного часу. Розлючений натовп жадає крові.

— Я й сам розумію, але все ж це дуже неприємно.

Через два дні прийшов лист із Варшави з копією вироку. А ще через тиждень граф Станіслав отримав конверт; розкривши його, побачив аркуш паперу, на якому було написано: «Відплата невідворотна» — і намальовано шибеницю.

Наприкінці року до Гамбурга приїхав Ян Потоцький. Ян писав Станіславу, що приїде раніше, але в Парижі померла його дружина Юлія, і приїзд довелося на якийсь час відкласти.

Зустріч була дуже бурхливою. Вони називали один одного кузенами, хоча насправді Ян був кузеном дітей Станіслава. Родичі вони були досить неблизькі, у п’ятому коліні. Ян був молодшим за Станіслава на дев’ять років. Здобувши освіту в Швейцарії, він несподівано поступив на військову службу до австрійської армії. Великий непосидько, мандрівник, він об’їздив усю Європу, Середземномор’я, Близький Схід, Малу Азію. Навіть одружившись, Ян протримався у сімейному колі лише рік, а потім вирушив через Константинополь до Єгипту. Цілком невибагливий у побуті, він вивчив спосіб життя євреїв, єгиптян, маврів, циган та тих народів, про яких ніхто в цьому світі і не чув. Кількість мов і діалектів, на яких він міг висловлюватися, не піддавалася рахунку (щоправда, картав себе за погане знання польської). Коротше кажучи, про цю людину, романтика, історика, етнографа, філолога, лінгвіста, мандрівника і письменника і трохи дивака, можна було сміливо сказати, що його дім — увесь усесвіт. Скрізь він був свій, і всюди він був вільний.

Після обіду Станіслав, Софія і Людвіг Метцель усілися навколо Яна.

— Нині я загруз у жахах середньовіччя. Цікавлять мене і давні слов’яни. Я вже досліджував Нижню Саксонію і Мекленбурзьке герцогство в пошуках слідів слов’янських племен, що населяли ці землі. Теж саме я хочу зробити і тут, поблизу Любека і Гамбурга. Тому поживу у тебе недовго, дорогий кузене.

— Так-так, звичайно, — з усмішкою відповідав граф Станіслав. — Більше того, ми з Людвігом готові тобі допомогти.

— О, це було б чудово! За результатами досліджень я готую до видання дві дрібнички. Першу хочу видати тут, у Гамбурзі (вона майже готова). Це буде щоденник «Подорож до кількох частин Нижньої Саксонії у пошуках слов’янських або венедських старожитностей». Хвилинку…

Ян швидко попрямував до себе в кімнату і повернувся з валізою. На невеликий столик він почав викладати фігурки, монети, глиняні конки, предмети з кістки та дерева.

— Ці безцінні експонати мені вдалося виявити тут, і все це — слов’янські старожитності. Ось погляньте, — він вказав на кілька металевих фігурок, — це язичницькі божки.

Ян дбайливо взяв одного з них.

— Багатоголовий бог Гаревіт. Це бог сонця, кохання і родючості. Бачите, у нього шість голів на плечах і ще один лик на животі. А ось ще бог правосуддя Прове. Ця фігурка вважалася загубленою назавжди, і мені вдалося розшукати її.

Ян Потоцький вимовив це дуже урочистим голосом. Потім, уже не зважаючи на оточуючих, продовжив свою розповідь. Софії здалося, що він, як актор, увійшов в образ короля, що намагається перед боєм показати майбутню битву на олов’яних солдатиках. Ян брав черговий експонат, пояснював, що це таке, докладно розбирав написи і знаки, зображені або вибиті на цих предметах, і довго розповідав про язичницькі ритуали, в яких застосовувалися ці предмети старовини. При цьому він жестикулював руками, робив то страшне, то дурне, то смішне обличчя, обертав очима, надував щоки — коротше кажучи, повністю входив в образ.

Граф Станіслав зрозумів, що розповідь кузена може тривати нескінченно, і вирішив трохи змінити тему.

— А друга, як ти її називаєш, дрібничка?

— Над нею ще треба попрацювати. Але ти знаєш, любий кузене, я зробив невеличке відкриття.

— Яке ж?

— Ти ж пам’ятаєш, що я абсолютно аполітична людина. Імператриця Катерина заявила, що Росія не зазіхала на чужі землі при розділі Польщі, а лише возз’єднала частини єдиного народу, підкреслюючи цим, що в польській Україні і на території, яку вони називають Малоросією, живуть росіяни. І навіть випустила медаль «Отторженная возвратих» («Повернення відторгнутого»). Це глибоко шокувало мене.

— І що?

— А те, що і на лівому, і на правому березі Дніпра живуть українці — народ, абсолютно відмінний від росіян і поляків. Так ось, у другій своїй книзі, «Історико-географічні фрагменти про Скіфію, Сарматію і слов’ян», я наведу неспростовні докази цього факту. — Ян