Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

якийсь окремий звук, у безмежній різноманітності цивільних людей і навіть у білих ресторанних столиках, таких неймовірно індивідуальних, хоч на вигляд усі вони, безперечно, однакові, — в усьому цьому було щастя, що відлунювало в голові, мов дзвін шпор. Це було щастя, якого люди цивільні зазнають лише в потягу, їдучи за місто; вони ще не знають як саме, але знають, що проведуть цей день серед зелені, щасливо й під яким-небудь склепінням над головою. Це відчуття було налите власною значущістю, значущістю військового міністерства, освіти, значущістю будь-якої іншої людини, й воно, це відчуття, було таке повне, що Штуму, відколи він сюди прибув, ще жодного разу не спало на думку знов навідатися до музеїв чи до театру. Це було якраз те, що рідко проникає в свідомість, але пронизує все, від ґенеральських нашивок до бемкання дзвонів на вежах і підноситься до рівня музики, без якої танок життя враз завмер би.

Чорт забирай, він таки знайшов свій шлях у житті! Так міркував про себе Штум, на додачу до всього стоячи тепер ще й тут, серед цього знаменитого зібрання духу, серед цих кімнат… Він таки стояв тут! У цьому оточенні, проникнутому високим духом, він був єдиний мундир! Вразило його й ще одне. Треба уявити собі небесно-голубу земну кулю з відтінком штумівського, кольору незабудок, мундиру, кулю, яка цілком і повністю складається зі щастя, значущости, із загадкового мозкового фосфору внутрішнього осяяння, а всередині цієї земної кулі — ґенеральське серце, а на цьому серці, мов діва Марія, що наступила на голову змія, — божественна жінка, чия усмішка злилася з усіма речами на світі й становить їхню таємничу вагу, — треба все це собі уявити, щоб дістати приблизно таке саме враження, яке Діотима справила на Штума фон Бордвера вже першої години, коли його мляві очі сповнились її образом. Жінок Штум любив, по суті, не більше, ніж коней. Його товстенькі короткуваті ноги в сідлі почувалися неприкаяно, а коли поза службою ґенералові доводилося ще й розмовляти про коней, то потім уночі йому снилося, нібито він до самих кісток попротирав собі сідниці й уже не може злізти з коня; точнісінько так його ледачкувата натура ніколи не схвалювала любовних надмірностей, а позаяк його неабияк стомлювала вже сама служба, то він не мав потреби сточувати свою силу ще й крізь нічні вентилі. Щоправда, занудою в товаристві він свого часу теж не був, та коли проводив вечори не зі своїми ножами, а з приятелями, то зазвичай мудро знаходив вихід із становища, бо власне відчуття фізичної гармонії дуже скоро навчило його, що крізь надміру бурхливу стадію можна швидко пропитися до сонної, а це влаштовувало його куди більше, ніж любовні небезпеки й розчарування. Аж коли згодом Штум одружився й невдовзі вже мав утримувати двох діточок разом з їхньою марнославною матусею, то вперше повною мірою усвідомив, які розважливі були його звички колись, поки він не піддався спокусі взяти шлюб, до чого його спонукало, поза всяким сумнівом, лише щось невійськове, властиве ідеї сімейного воїна. Відтоді в ньому почав стрімко розвиватися позашлюбний ідеал жіночности, що його Штум вочевидь несвідомо носив у собі ще й доти, і полягав той ідеал у легкому захопленні жінками, які викликали в нього острах, а відтак звільняли його від будь-яких зусиль. Коли він розглядав портрети жінок, які повирізував з ілюстрованих часописів ще в парубоцькі роки, — щоправда, це завжди було лише побічною галузкою в його колекціонерській діяльності, — то виявлялося, що цю рису вони мали всі; але колись він цього не усвідомлював, а на нездоланне захоплення це обернулося тільки завдяки зустрічі з Діотимою. Цілком незалежно від того, яке враження справила на нього її врода, Штум уже на самому початку, почувши, що вона — ще одна Діотима, мав зазирнути до енциклопедичного словника й довідатись, що це таке взагалі — Діотима; але тоді він не зовсім зрозумів, що воно за ім’я, і лише відзначив подумки, що це ім’я пов’язане з широким колом цивільної освічености, все ще, попри його становище, надто йому, на жаль, далекої, і духовна перевага світу злилася з фізичними чарами цієї жінки. Нині, коли взаємини між статями стали такими простими, треба, мабуть, наголосити, що нічого вищого чоловік зазнати не може. Руки ґенерала Штума подумки почувалися надто короткими, щоб охопити величну повноту Діотими, а його розум водночас бентежило те саме почуття щодо світу та світової культури, внаслідок чого все, що відбувалось довкола, проймалося коханням, а кругленьке ґенералове тіло — чимось на кшталт невагомої округлости земної кулі.

Саме це захоплення й повернуло Штума фон Бордвера до оточення Діотими невдовзі після того, як вона його звідти усунула. Тепер ґенерал стояв поблизу цієї чарівної жінки, оскільки більш нікого тут не знав, і прислухався до її розмов. Йому аж-аж-аж як кортіло їх і занотовувати, адже він ніколи навіть не повірив би, коли б не чув на власні вуха слів, якими Діотима вітала всіляких знаменитостей, — не повірив би, що таким духовним багатством можна з усмішкою на вустах гратися, мов перловим намистом. Лише її погляд, коли вона кілька разів невдоволено зиркнула в його бік, дав йому зрозуміти, що не гоже Генералові підслуховувати чужі розмови, й прогнав його геть. Штум кілька разів самотньо обійшов переповнене помешкання, випив келих вина й саме зібрався був знайти собі десь під стіною зручну позицію, аж раптом уздрів Ульріха, якого вже бачив на першому засідання, і цієї миті в Генерала враз ожила пам’ять: адже Ульріх був колись бравим, невгамовним лейтенантом в одному з тих двох ескадронів, якими тоді ненав’язливо командував, бувши ще підполковником, Штум. «Ти ба, нічим таким від мене не відрізняється, — подумав цей, — а вже замолоду доскочив он якого високого становища!» І рушив до Ульріха, а після того, як ці давні знайомі привітались і трохи погомоніли про переміни, що тим часом сталися, Штум показав на збіговисько довкола й сказав:

 — Для мене це — чудова нагода познайомитися з найважливішими проблемами цивільного світу!

 — Тебе ще багато чого подивує, пане Генерал, — відповів Ульріх.

Ґенерал, який шукав собі союзника, тепло потис йому руку й значуще промовив:

 — Ти служив лейтенантом у дев’ятому уланському полку, й колись це буде для нас великою честю, хоч поки що ніхто не розуміє цього так, як я!

notes

Примечания

1