Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
До речі, Солиман, на відміну від Рахель, у Соборі нічого цікавого не бачив і як тільки міг ухилявся від того, щоб разом із нею прислуговувати гостям. Йому краще було супроводжувати Арнгайма, коли той приходив з візитом сам. Щоправда, тоді Солиманові доводилося сидіти на кухні й очікувати, коли звільниться Рахель, і кухарка, яка так мило бесідувала з ним першого дня, злилася, бо відтоді йому наче одібрало мову. Але Рахель ніколи не мала часу засиджуватись на кухні, й коли вона знову зникала, кухарка, ця дівка, якій було вже за тридцять, заходжувалася по-материнському догоджати Солиманові. Накинувши на своє шоколадне обличчя вкрай зневажливий вираз, він якийсь час терпів її, потім зазвичай уставав і, вдаючи, нібито щось забув чи шукає, замислено зводив очі на стелю, а тоді повертався спиною до дверей і починав задкувати — просто ніби лише для того, щоб так краще розгледіти стелю; кухарка розгадувала цю незграбну гру відразу, щойно він підводився й закочував білки очей, але, розчарована й охоплена ревнощами, прикидалася, начебто їй усе це байдуже, й Солиман зрештою також кинув навіть намагатися ламати цю комедію, що стала вже немовби скороченим ритуалом, внаслідок якого він опинявся на порозі світлої кухні й ще трохи затримувався там з якомога невимушенішим виглядом. Кухарка, на зло йому, в його бік уже й не дивилися. Солиман вислизав задки, мов темна тінь у темну воду, до похмурого передпокою, без будь-якої потреби ще хвильку прислухався, а тоді раптом заходжувався чудернацькими стрибками шастати в чужому помешканні, шукаючи Рахель.
Начальник відділу Туцці вдома ніколи не бував, а Діотими й Аргнайма Солиман не боявся, знаючи, що ті двоє чують лише одне одного. Про всяк випадок він кілька разів навіть спробував був щось перекинути, але цього ніхто не помітив. Він був господар у всіх кімнатах, як олень у лісі. Кров била з його голови, мов роги з вісімнадцятьма кинджально гострими відростками. Вістря тих рогів чіплялися за стіни й стелю. У цьому домі зазвичай запинали фіранки в усіх кімнатах, коли в них саме нікого не було, щоб від сонця не вицвітали меблі, й Солиман, розмахуючи руками, пробирався крізь півсутінки, наче крізь лісову гущавину. Він робив це залюбки, аж надто вигинаючись і звиваючись усім тілом. Він прагнув насильства. Цей розбещений жіночою увагою хлопчина насправді ще ніколи не мав справи із жінкою, а лише довідався про розпусту європейських хлопців, і його жадання лишалися ще такою мірою не погамовані досвідом, такою мірою нестримні й розпорошені у своєму паланні, що його пожадливість, щойно він бачив кохану, не знала, чим себе потамувати — кров’ю Рахель, її цілунками чи заціпенінням кожнісінької жилки в його тілі.
Хай би там де ховалася Рахель, Солиман зненацька вигулькував перед нею й усміхався, радий, що його хитрість удалася. Він перепиняв дівчині шлях, і для нього не були священні ні господарів кабінет, ні Діотимина спальня; він виринав із-за штор, письмового столу, шаф і ліжок, і в Рахель щоразу завмирало серце від такого зухвальства й від небезпеки, що їм загрожувала, тільки-но півсутінь раптом де-небудь зливалася з чорномазим обличчям, на якому білизною світилися два разки зубів. Та щойно Солиман опинявся перед реальною Рахелью, над ним брала гору порядність. Адже ця дівчина була від нього багато старша й така гарна, мов свіжовипрана дорога чоловіча сорочка, яку важко зіпсувати відразу, хоч би як ти цього хотів, і взагалі Рахель була просто така реальна, що при ній тьмяніли будь-які фантазії. Вона дорікала йому за таку невихованість і вихваляла Діотиму, Арнгайма й честь брати участь у паралельній акції; а Солиман щоразу приносив їй який-небудь подаруночок — то квітку (він висмикував її з букета, якого його господар посилав Діотимі), то сиґарету, що її вкрав удома, то пригорщу цукерок, прихоплених мимохідь десь із вази; передаючи Рахель свій презент, він лише стискав їй пальці й прикладав її долоню до свого серця, що палало в його чорному тілі, мов червоний смолоскип серед темної ночі.
А одного разу Солиман проник до Рахель навіть у її комірчину, де дівчині суворо наказала сидіти за якимсь шитвом Діотима, бо напередодні, коли приходив Арнгайм, господині заважав гармидер у передпокої. Перше ніж сісти під домашній арешт, Рахель хутенько пошукала Солимана, однак ніде не знайшла, а коли ступила засмучена до своєї кімнатки, він, сяючи, вже сидів на її ліжку й дивився на неї. Дівчина застигла, не зважуючись причинити за собою двері, але Солиман підхопився й зробив це сам. Потому понишпорив у себе в кишенях, дістав якусь річ, здмухнув із неї порох і, мов гаряча праска, наблизився до дівчини.
— Дай руку! — звелів він.
Рахель послухалася. Солиман, тримаючи в долоні кілька строкатих запонок, спробував прикріпити їх до закарвашів її сукні. Рахель подумала, що запонки скляні.
— Коштовне каміння! — гордо пояснив він.
Ці слова викликали в дівчини лихе передчуття, й вона хутко висмикнула руку. Ні про що таке вона не подумала, ні; у сина африканського князя, навіть коли цього сина викрали, могли ще лишитися кілька потай зашитих у сорочку коштовних камінців, про таке нічого певного не знаєш; але цих запонок вона мимоволі злякалася, так ніби Солиман давав їй отруту, і всі оті квітки й цукерки, які він приносив доти, враз видалися їй дуже дивними. Вона притисла руки до себе й звела на хлопця розгублений погляд. Рахель відчувала, що має сказати йому щось серйозне; вона була старша від нього й служила в добрих людей. Але цієї хвилини на думку їй спадали тільки такі вислови, як «Живи чесно — довше проживеш» та «Завжди будь вірний і правдивий!» Вона зблідла; все це здалося їй надто простим. Свою життєву мудрість вона здобувала в батьківському домі, і то була мудрість сувора, така сама прекрасна й проста, як давнє домашнє начиння, однак пуття з неї було не багато, бо такі вислови складалися лише з одного-однісінького речення, а далі стояла крапка. І цієї хвилини Рахель такої дитячої мудрости соромилась, як соромляться старих, заношених речей. Про те, що стара скриня, яка стоїть на горищі в бідняків, через сто років стає прикрасою в салоні багатіїв, Рахель не знала і,
