Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

чітку різницю між предметами, його гідними, й тими, котрі його не гідні, і, з огляду на високу гуманність, у жодному разі не поділяє переконаности святих (а також лікарів та інженерів) у тому, що й моральні покидьки зберігають невикористану небесну теплотворну здатність. Якби колись Діотиму розбуркали посеред ночі й спитали, чого вона бажає, то вона, не довго думаючи, відповіла б, що любовна сила живої душі відчуває потребу прилучитися до всього світу; але, трохи очумавшись від сну, уточнила б свої слова, зауваживши, що в теперішньому світі, яким він став через гіпертрофію цивілізації й розуму, задля обережности говорити можна, навіть коли йдеться про піднесені натури, лише про певне прагнення, аналогічне любовній сназі. І вона справді так і думала б. Ще й нині є тисячі людей, які нагадують розпилювачів любовної снаги. Сідаючи за книжки, Діотима відгортала з чола свої чудові коси, прибираючи так логічного вигляду, й читала з усвідомленням відповідальности й прагненням зробити собі з того, що називала культурою, помічницю в своєму нелегкому суспільному становищі; отак вона й жила, по краплині витонченої любови роздаючи себе всім предметам, які цього заслуговували, осідаючи на них, мов пара від подиху, на певній відстані від себе, а самій їй лишалася, власне, тільки порожня пляшка тіла, що належала до хатнього начиння начальника відділу Туцці. Перед тим, як з’явився Арнгайм, це призвело врешті до тяжких нападів меланхолії — ще коли між своїм чоловіком і найяскравішим променем свого життя, паралельною акцією, Діотима стояла сама; але відтоді її стан якось дуже природно сформувався по-новому. Любовна снага потужно сконцентрувалася й, так би мовити, повернулася в тіло, а прагнення «аналогічне» обернулося на досить егоїстичне й однозначне. Уперше викликане кузеном уявлення, нібито вона ось-ось має здійснити якийсь вчинок і поміж нею й Арнгаймом має статися щось таке, чого вона ще не хотіла собі й уявляти, зробилося настільки яскравішим від решти уявлень, які захоплювали її доти, що вона мала достоту таке відчуття, немовби тепер з нею все діється вже не вві сні, а наяву. І порожнеча, властива такому пробудженню першої миті, також виникла в Діотимі саме внаслідок цього, а з описів вона пригадувала, що це — ознака зародження великих пристрастей. Багато чого з того, про що казав останнім часом Арнгайм, можна зрозуміти, здавалося їй, саме в такому сенсі. Його пояснення власної позиції, розмови про чесноти й обов’язки, потрібні йому в житті, були підготовкою до чогось невідворотного, й Діотима, озираючи все, що доти було її ідеалом, відчувала духовний песимізм дії; так людина, стоячи над спакованими валізами, кидає останній погляд на майже осиротілі вже кімнати, які роками були її пристановищем. Несподіваним наслідком усього цього стало те, що Діотимина душа, тимчасово опинившись без нагляду найвищих сил, поводилася, мов збитошний школяр, який бешкетує доти, доки на нього найде смуток через його безглузду свободу, і завдяки цій дивній обставині в її взаємини з рідним чоловіком, попри їхню чимдалі глибшу відчуженість, на короткий час ввійшло щось навдивовижу схоже коли й не на пізню весну кохання, то принаймні на суміш усіх його пір року.

А начальник відділу Туцці, цей приземкуватий чоловічок із приємним запахом смаглявої, сухої шкіри, не розумів, що діється. Йому вже кілька разів упадало в око, що при гостях дружина справляє враження якоїсь на диво замріяної, заглибленої в себе, неуважної і вкрай знервованої; вона й справді була знервована й водночас думками наче десь інде; та коли вони лишалися самі й він трохи несміливо, мовби сам не свій, підступав до неї, щоб поцікавитися про це, Діотима хтозна-чому раптом весело кидалася йому на шию й притискалася до його чола надзвичайно гарячими вустами, що нагадували щипці перукаря, коли той, закручуючи йому вуса, мало не торкався ними шкіри. Вона була неприємна, така несподівана ніжність, і він потай стирав її сліди, коли Діотима відверталася. Та коли він, бувало, хотів обійняти дружину або, що було особливо прикро, обіймав, вона роздратовано дорікала йому, що він ніколи її не кохав, а лиш накидається на неї, мов тварина, Що ж, певна міра чутливости й примхливости була, безперечно, властива образу жаданої жінки, який доповнював чоловіче єство і який Туцці створив собі ще з юности, й та одухотворена Грація, з якою Діотима подавала філіжанку чаю, брала до рук нову книжку чи висловлювала міркування з приводу чогось такого, в чому, на переконання її чоловіка, не здатна була нічого зрозуміти, щоразу захоплювала його своєю довершеною формою. Це діяло на нього, мов ненабридлива застільна музика, а таку музику Туцці страшенно любив; проте він твердо тримався, звісно, й того погляду, що коли музику відривають від їди (чи відвідин церкви) й намагаються культивувати її задля неї самої, то це вже — буржуазна зарозумілість, хоч і знав, що казати про це вголос не можна, та й узагалі ніколи такими думками аж так не переймався. Що ж він, отже, мав робити, коли Діотима то обіймала його, то роздратовано заявляла, нібито поруч із ним людина душевна не знаходить свободи, щоб піднестися до своєї істинної суті? А що можна було відповісти на вимоги на кшталт тієї, щоб він більше думав про глибини моря внутрішньої краси, ніж дбати про її, Діотимине, тіло? Або раптом виявлялося, що він має з’ясувати для себе різницю між еротикою, в якій вільно ширяє не обтяжений похіттю дух кохання, й сексуальністю. Усе це були, звичайно, книжні премудрості, з яких можна лише посміятися; одначе коли їх виголошує жінка, та ще й роздягаючись («З отакими повчаннями на вустах!» — додавав подумки Туцці), то вони обертаються на образи. Адже його уваги не уникло те, що спідня білизна в Діотими помітно прогресувала в бік легковажної екстравагантности. Діотима, звісно, завжди одягалася ретельно й зважено, адже її суспільне становище вимагало, щоб вона була й елегантна, й воднораз не конкурувала з вельможними дамами; однак у виборі білизни, що її гама сягала від поважної практичности до похітливої павутинности, тепер вона робила поступки на користь красі, яку колись назвала б негідною освіченої жінки. Та коли це впадало в око Джованні (Туцці звали Гансом, але зі стилістичних міркувань йому дали нове ім’я, співзвучне його прізвищу), вона червоніла до самих плечей і заходжувалася розповідати щось про пані фон Штайн, а та, мовляв, не поступалася навіть такому чоловікові, як Ґьоте! Отож начальнику відділу Туцці вже не доводилося в належний, на його думку, час відриватися від важливих, не пов’язаних з особистим