Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
— Іноді в мене викликає захват те, — промовила вона, — як поблажливо висловлюєтесь ви про його ясновельможність! Адже це, зрештою, відтинок історії, який відходить у минуле?
— Так, звичайно, — відповів Арнгайм, — але прості чесноти — мужність, лицарство й самодисципліна, — що їх так зразково розвивала ця каста, своєї цінности не втратять ніколи. Одне слово, можновладець! Я навчився чимдалі глибше цінувати рису можновладця й у діловому житті.
— Виходить, можновладець — це, зрештою, майже як поезія? — замислено спитала Діотима.
— Ви сказали чудові слова! — потвердив її приятель. — У цьому — таємниця повнокровного життя. Маючи лише розум, не можна ні бути моральним, ні робити політику. Розуму недостатньо, вирішальні справи творяться поза ним. Люди, котрі досягли чогось великого, завжди любили музику, поезію, форму, дисципліну, релігію й лицарську поведінку. Я навіть зважуся стверджувати, що лише люди, які це люблять, і зазнають щастя! Бо це — саме ті так звані чинники, які не піддаються обліку, які визначають суть можновладця, справжнього чоловіка, й навіть у тому, як натовп захоплюється актором, відчуваються не зрозумілі до кінця рештки всього цього. Та повернімося до вашого кузена. Річ, звісно, не просто в тому, що люди, коли втрачають інтерес до розпусти, стають консервативними; ні, всі ми народжуємося революціонерами, але одного чудового дня помічаємо, що від якої-небудь просто непоганої людина, хай там яка вона розумна чи не розумна, від якої-небудь, отже, надійної, веселої, хороброї, вірної людини ми не лише дістаємо нечувану насолоду, ця людина, до того ж, — саме та справжня земна матерія, в якій полягає життя. Це — мудрість прадавня, але вона означає вирішальну переміну в смаках, перехід від смаків юности, спрямованих, звичайно ж, на екзотику, до смаків уже зрілої людини. У вашому кузені багато чого викликає в мене захват, а якщо ці мої слова видадуться вам надто гучними, бо відповідати можна далеко не за все, що він заявляє, то я, мабуть, сказав би, що люблю його, бо в ньому є щось надзвичайно вільне й незалежне, попри всю його внутрішню суворість і химерність; а втім, саме цим поєднанням свободи й внутрішньої суворості він, либонь, і приваблює. Але чоловік він небезпечний через свою незрілу моральну екзотичність і свій освічений розум, який постійно шукає пригод, не знаючи, що його, власне, до них тягне.
77. Арнгайм як друг журналістів
Діотима часто мала нагоду на прикладі Арнгайма спостерігати чинники поведінки, що не піддаються обліку.
Так, приміром, за його порадою на засідання «Собору» (як начальник відділу Туцці трохи глузливо охрестив «Комітет з підготовки настанов у зв’язку із сімдесятиріччям правління його величности») іноді запрошували й представників великих газет, і Арнгайм, хоч він був присутній там лише як неофіційний гість, привертав таку їхню увагу, що решта знаменитостей відступали на задній план. Адже з якоїсь причини, що не піддається обліку, газети — це ж бо не лабораторії й не дослідницькі станції духу, чим вони могли бути б на загальне добро, а зазвичай склади й біржі. Платон — візьмімо для прикладу цього мислителя, адже його серед десятка інших таких називають великим, — якби він іще жив, був би, без сумніву, в захваті від газетної галузі, де щодня можна породжувати яку-небудь ідею, замінювати її іншою чи вдосконалювати, де з усіх кінців світу зі швидкістю, про яку Платон і не здогадувався, стікаються новини, й цілий штаб деміурґів готовий негайно перевірити, скільки в тих новинах розуму й реальности. Редакцію газети він прийняв би за той topos uranios, небесне місце ідей, наявність якого описав так переконливо, що всі найдостойніші люди й досі, коли розмовляють зі своїми дітьми чи службовцями, виявляються ідеалістами. І якби нині Платон раптом постав у редакції якої-небудь газети й довів, що він — справді той самий великий письменник, котрий понад дві тисячі років тому помер, то викликав би, певна річ, неймовірну сенсацію й дістав би блискучі пропозиції. А якби потім він ще й спромігся за тижнів три написати цілий том філософських подорожніх нотаток та кілька тисяч відомих своїх коротких історій, а той чи той із давніших своїх творів, можливо, й екранізувати, то довгенько жив би розкошуючи. Та щойно його повернення втратило б злободенність, а добродій Платон потім ще й забажав би втілити в життя одну зі своїх відомих ідей, цілком здійснити які йому так ніколи й не пощастило, головний редактор запропонував би йому, либонь, хіба що часом пописувати про це такі собі милі статейки для літературного додатку до газети (але, з огляду на читацьке коло, якомога розкутіше й жвавіше, не таким важким стилем), а завідувач літературного відділу докинув би, що такий матеріал він зможе ставити в номер, на жаль, не частіше, ніж один раз на місяць — як-не-як, треба ж бо рахуватися, мовляв, і з безліччю інших талантів. І в обох газетярів лишилося б тоді відчуття, що вони дуже багато зробили для чоловіка, який, хоч він і Нестор європейських публіцистів, все ж таки трохи пасе задніх, а щодо злободенности, то його, мовляв, у жодному разі не можна поставити на одну дошку з таким автором, як, скажімо, Пауль Арнгайм.
Що ж до самого Арнгайма, то він із цим твердженням, певне, ніколи не погодився б, бо воно образило б його святобливе ставлення до всього великого, хоча з багатьох поглядів здалося б йому все ж таки досить зрозумілим. Нині, коли навперебій розповідають про все можливе й неможливе, коли пророки й шахраї вдаються до тих самих висловів, хіба що з невеличкими відмінностями, вникати в які не має часу жодна заклопотана людина, коли редакціям постійно набридають якісь Генії, — нині дуже важко з певністю визначити цінність людини чи ідеї; покладатися можна, власне, лише на слух, намагаючись угадати, коли бурмотіння, шепіт або човгання ніг за редакційними дверима досить гучне, щоб упустити його через поріг як голос громадськости. Щоправда, від цієї хвилини Геній переходить до іншої категорії. Він уже — не просто абищиця, не дрібничка, яка цікавить літературну чи театральну критику й суперечности якої читач, що його бажає собі газета, сприймає не поважніше, ніж дитячий лепет, — ні, він набуває рангу факту з усіма наслідками, що з цього випливають.
Дурноверхі фанатики не бачать
