Смерть у кредит - Луї Фердінанд Селін
— У мене… скажи, Клеманс? У мене таки сильно боліла голова… Сьогодні вдень… Це якось дивно… Адже зовсім не жарко?
Він замислився над цим… Він думав лише про свої хвороби… Його більше не цікавило, йду я чи залишаюся!.. Тут я чи там! Він занадто довго чекав… особливо після жахливого провалу в «Конніванс-Енсанді»… Він уже не міг ні про що думати… Це був страшний удар… У конторі «Коксінель» йому було дуже важко… його самолюбство постійно вражали!.. Ставало дедалі гірше! Він був таким пригніченим, що протягом декількох тижнів зовсім не голився. Почувався цілком спустошеним… Навіть не хотів змінити сорочки…
Коли я прийшов, вони ще не сідали до столу… Вона пояснила мені, що часи скрутні, в крамниці також невесело… й застелила скатертину. Вона накульгувала трохи по-іншому, можливо менше… Як і раніше, мати дуже страждала, але тепер більше через ліву ногу. Вона все схлипувала й стогнала… Варто було їй лише присісти й відволіктися від болю… як повертався з достави батько… Він виглядав охлялим… сильно задихався… Він теж присів до столу… більше не говорив і не лаявся… А лише повільно жував… цибулю-порей… Час від часу в нього наставало просвітлення, й він трохи повертався до життя… Направду за час мого перебування там це було всього двічі… Просвітлення виражалося в бурчанні… в лайках, які він починав бурмотіти в тарілку, та в глухих хрипах… «Боже мій! Хай вас усіх чорти візьмуть!..» Знову починав своє бурмотіння… Підводився… Виходив із-за столу та йшов погойдуючись!.. Уздовж невеликої перегородки, що відділяла кухню… вона була тонка, як шкоринка… Він бив по ній двічі-тричі… Але більше не міг… задкував… І вилазив на стілець… очі його блукали по плитках на підлозі… внизу… руки теліпалися… Мати тихенько нацуплювала на нього кашкет… та робила мені знаки, щоб я не дивився на нього… Вона вже звикла… Втім, це не могло його бентежити… Він уже нічого не помічав… він зациклився на своєму занадто важкому становищі в конторі… Він переймався лише цим… Уже два чи три місяці він спав лише одну годину на добу… Його голова була забита власними клопотами… інше його не обходило… Навіть на торгівлю йому було тепер начхати… Він не бажав про це навіть чути… Мою матір це цілком влаштовувало… Я не знав, що й сказати… Я буквально остовпів і не наважувався поворухнутись! Я таки спробував трохи розповісти про себе… Так, якусь дещицю… Не все, звичайно!.. Тільки щоб їх трохи розважити й розрядити атмосферу!.. Тут їх обох раптом немов перекосило! Варто було їм лише почути мою балаканину!.. Несподівано це справило протилежний ефект!.. О! Хай йому чорт! Це мене просто спантеличило! Я теж розлютився! До біса! Зрештою!.. Я всім цим був уже ситий по горло! Я вже доволі мовчав! і тоді, й тепер!.. Я ж прийшов не жебрати! Не заради грошей! Або харчів! І нічого у них не просив!.. просто мені не хотілося вдавати співчуття! Бідкатися перед ними!.. Вникати в їхні біди… Я прийшов не для того, щоб мене втішали!.. І не для того, щоб скаржитися… Просто прийшов попрощатися… Хай йому грець! Ото й усього!.. Що їм ще треба?..
Жартома я сказав їм:
— Із села я пришлю вам насіння повійки!.. Ці квіти добре ростимуть на четвертому поверсі… І поплетуться на скляний дах!
Я сказав перше, що спало мені на думку…
— О! Зразу видно, що ти не особливо напружуєшся! Ти не надриваєшся! Чи не пнешся зі шкіри! Щоб виконати роботу вчасно! О! Яка мила безтурботність!..
А! Чорт! Так ніби тільки у них були невдачі, неприємності та важкі випробування. Все, що траплялося зі мною, нічого не важило! Якщо послухати цих гадів, то у всіх своїх нещастях був винен лише я сам… Я відчував страшенну злість на них! Я був просто лайном! Нахабою! Ганьбив їх! У той час як вони були тільки жертвами!.. Годі нас порівнювати! Я не мав права на помилку в моїй такій щасливій юності!.. І тим паче збиватися зі шляху істинного!.. І це я мав постійно вислуховувати! Засвоювати!.. з дня у день… Я нікчема! І ще раз нікчема! Все ясно! Варто було мені лише трохи посидіти за столом — спочатку була квасоля, а потім ементальський сир — і все минуле постало у мене перед очима… Мати ледве стримувала сльози, її голос затремтів… І вона замовкла… Це було дуже великодушно з її боку… Я б із задоволенням попросив у них пробачення за всі мої помилки, забаганки, неймовірні збочення й тяжкі злочини!.. Якби ж цього було достатньо!.. Якби ж це була єдина причина, що змушує її страждати!.. Якби лише це мучило її!.. Я б, звичайно, попросив у неї вибачення! А потім одразу б змився!.. Щоб покінчити з усім цим, я ладен був зізнатися, що мені завжди неймовірно щастило! Просто шалено! Що я страшенно розбещений!.. Що все своє життя я лише те й робив, що розважався!.. Гаразд! Я готовий був сказати що завгодно, аби лише вона відчепилась… Я вже зиркав на двері… Але вона жестом попросила мене залишитися… Батько піднявся до себе в кімнату… Він почувався не зовсім добре… Підіймався сходами, чіпляючись за перила… Йому треба було принаймні хвилин п'ять, аби дістатися до четвертого поверху. А потім, коли ми залишилися самі, вона ще дужче стала скаржитися… Розповіла мені всі подробиці… Як вона гарує, щоб звести кінці з кінцями!.. І про своє нове заняття… Щоранку вона ходила тепер у крамницю позументів… І заробляла таким чином уже майже двісті франків… Удень вона лікувалася, тобто сиділа в крамниці, поклавши ногу на стілець… Вона більше не могла бачити цього Капрона… Він увесь час торочив їй про необхідність повного спокою!.. Тоді як їй доводилося постійно крутитися!.. Саме у цьому полягав увесь сенс її існування… Вона воліла лікуватися сама методом Распая[74]… Вона купила його книгу… Там описувалися всі зілля… суміші… настоянки… І навіть олія з резеди для вечірнього масажу ніг… У неї все ще були нариви, але біль від них був стерпним, і ногу вже не так розпирало. Вони майже відразу ж лопалися. Та найголовніше, не заважали їй ходити!.. Вона показала мені свою ногу…
