Татцельвурм. Тірольська історія - Ірина Михайлівна Лікович
— Чого ти прийшла до мене, iноземко? Чого?
— Мене прислала Герлiнде.
Стомлене виснажливою боротьбою за виживання, висохле обличчя Марчелло розслабило всi напруженi жилки, i ним майнув ледь не щасливий усмiх.
Ось так ми почали проживати наш перший спiльний вечiр. Я, розладнана i розхристана частинка Всесвiту, що шукала забуття. I вiн — старий сивий чоловiк, котрий вперто тримався за життя, за промiнь, за свої гори, за одвiчне горе смертi, що її бiльшiсть людей не хочуть впускати до свiдомостi. До своєї, до смiшного трагiчної, приреченої на повiльне згасання свiдомостi. Це нагадувало менi дiю, коли хтось нiби довго тримає руку на модерному круглому вимикачi, повiльно крутить його, впускаючи усе бiльше темряви, аби потiм ураз, за дещицю секунди, натиснути на нього i вiдiрвати людину вiд звичного для неї стану чiпляння за Щось.
А вона, хоч як дивно, боялася пiдступити до нього, лежачого, мокрого вiд власного безсилля, пропахлого сечею неминучої старостi. Тримала його за ноги, якi вiдмовлялися нести його далi неметеною, старою, закиданою раритетами, переповненою полуденною спекою та нiчним морозом хатою. Вiн дивився на мене подібно до того, як вивчають сувору матiр дiти, котрi нашкодили. Дивився i мовчав.
Менi чомусь здавалося, що його лиже зсередини пошерхлий язик провини, котра не дає йому вiдпустити болючий кiнчик променя — власного, старечого, i тому занадто тьмяного свiтла. Погляд його очей був сповiльненим, але молодечим, вiдливав яснiстю альпiйського неба, котре змiнюється щодня, виглядає по-рiзному, залежно вiд висоти споглядання. Коли стоїте внизу — воно затягнене хмарами, що вiдрiзають добру частину крижаних гiрських верхiвок, а щойно пiднiметесь вище, як усе зникає. Ось вони — вашi вершини, увiнчанi синявою безмежжя. А пiд вами… Пiд вами хмари, що вiдрiзають вiд вашого зору пiднiжжя гiр, закинутi села, закрученi дороги. Усе, як у душi, помережене, рiзне, протилежне, i таке до нiжного трепету в тiлi дороге саме вам. Бо ви його бачите, бо ви його маєте.
I тут я зловила себе на пiдступнiй думцi, що до мене знову закралася життєдайна крапля цiкавостi. Пiдступнiй тому, що так довго планувавши вiдхiд iз глухого кута, зрiсшись iз нею сiамськими близнюками, я не могла вiдсiкти її вiд себе, бо тодi… тодi… Усе втратить сенс.
Дiдо мовчав. Спостерiгав за мною, доки я розпалювала камiн, доки топтала для нього старою пляшкою з-пiд iталiйського вина затягнуту зморшками картоплю.
Однак вiн стрепенувся, коли я, стомившись вiд голосного бекання овець, котрi, мабуть, уже з десяток днiв не ївши, вимагали уваги, змилосердилась над тваринами і рушила до дверей.
Кiмнатою пронiсся скрегiт здорових бiлих зубiв Марчелло. Я не зрозумiла його безсилої лютi.
Сiна у стайнi не знайшлося. Певно, старигань пiдкидав його до ясел доти, доки воно не закiнчилось, а далi вже не мав сили носити його з сiновалу. Ступила назустрiч морозу. В обличчя сипонуло хуртелицею, за метр попереду нiчого видно не було. I кожен крок поодинцi нагадував менi про кожен рiк мого порожнього, переповненого зляганням iз темношкiрими, життя на лайнерi.
— Ми вас тут на кораблi «фак», а грошi вiдсилаємо своїм коханим, — верещав вiтер голосом мого останнього ревнивця.
Бiля нiг заскиглив, пригортаючись до мого тепла, старий псисько. «Впущу його до хати на нiч», — подумала я i знову ступила до стайнi.
Вiвцi, колись iз довгою, давно не стриженою вовною, благально подалися назустрiч, обпалюючи голодними очима мої обвiтренi, повнi сiна руки. Їхнi боки звисали темними, вилежаними у власнiй сечi, пасмами. Мовчазнi овечки, що тулились одна до одної, поглядали на мене несмiливими, проте добрими очима. Невиннi жертви чиєїсь передсмертної агонiї. Мої милi вiвцi. Пам'ятаю, я навіть погладила одну iз них. Вона стрепенулася й швидко заховалась за iнших. Накидавши до ясел запотiлого сiна, я пiшла до хати.
Старий зиркав на мене запитально-переляканим поглядом. Його молодечi очi, сповiльненi холоднi кулi, шугали моїм обличчям, оминаючи погляду у вiчi.
Пес прожогом кинувся до брудного лiжка. Очi Марчелло на мить засвітилися радiстю i знову поринули в задуму.
Пiдкинувши до грубки кiлька полiн, лягла на долiвку, де постелила собi старий матрац, укрилася овечою шкiрою i… вперше за останнi кiлька рокiв, вiдразу, без нестерпного гамування слiз безсилостi, без нервових думок про нескiнченне «завтра» як символ нескiнченностi мого життя, що тягнулося отими «завтра» уже стiльки ненависних рокiв, провалилась у мiцний сон.
Вранiшнє сонце, пробиваючись крiзь бруднi вiкна, увiйшло до запiтнiлої хати ходою старого стомленого пiлiгрима. Ковзнуло запилюженим столом, торкнулося дiда. Пес, весело мотиляючи хвостом, радiючи хатi, теплу та людям, здавалося, посмiхався беззубою пащекою.
Коли я прокинулася, першим, про що подумала, було те, чому я без жодних внутрiшнiх вагань, так легко звиклася iз думкою про життя у старого, i чому вiн, власне, менi дозволив залишитися тут. Бо ж саме він мав причину не любити людей: за розповiдями власника єдиного на село маленького магазинчика, Марчелло, сорокалiтнiй знахар, що кохався у лiкувальних травах, колись прийшов нiби нiзвiдки i поселився у малiй, дерев'янiй халупi, яка давно нiкому не належала. Люди прийняли його, як i всiх iнших, iз острахом. Проте не вигнали, бо вiн вiдшiптував вiд укусiв змiй, зупиняв кровотечi, видував через вухо зубний бiль, допомагав Герлiнде, яка майже щонедiлi приходила до нього за наукою оволодiвати тонкощами знань про цiлющi квiти. Аж доки вона, також сорокалiтня, не розродилася первiсткою Марiєю, котра, ледь зiп'явшись на ноги, була вiдiслана чоловiком Марiї до зимiвника. Пiсля викриття блуду, ображений Готлiб пiдмовив односельчан спалити хату Марчелло. Самого ж нечестивця, одягнутого у пояс iз кропиви, було вигнано iз села. Герлiнде, до смертi вiдстоюючи доньку, стверджувала, що Марiя — дитина Готлiба. Аби вiдвернути гнiв селян, Герлiнде була змушена привселюдно, тримаючи руку на Бiблiї, заприсягтися нiколи в життi не бачитись iз Марчелло.
Того ранку вперше не подумала про засмоктуючий бiль межи нiг та мої довгi, посмугованi синiми та бiлими борознами груди.
