Українська література » Сучасна проза » Татцельвурм. Тірольська історія - Ірина Михайлівна Лікович

Татцельвурм. Тірольська історія - Ірина Михайлівна Лікович

Читаємо онлайн Татцельвурм. Тірольська історія - Ірина Михайлівна Лікович
i попереднiй, десяток iз хвостиком годин, аби зморити моє тiло, схоже на скелет, що на нього напнули сотнi нервiв, котрi, немов вампiри, боялися денного свiтла, i котрi, мов маленькi дiти, жахались ночi…

— Уночi у Вольфгана зарiзали вiвцю… — принесла новину баба. — Зима нинi видалася снiжною i холодною, нещастя знову забрело до села по їжу. Думаю, цього року у всьому звинуватять тебе.

— Мене? — кволо посмiхнулась я. — За що?

— У селi кажуть, що ти накликала на нас татцельвурма. Томас пропонує їхати до мiста за вченими. Зоологами, чи як їх там. Щоправда, люди протестують, боячись накликати на себе ще бiльший гнiв. Бо ж ми не маємо права iти проти природи.

— А що то за татцельвурм, котрого, як розумiю, я накликала своєю появою у вашому селi?

— Хто його зна… Багато рiзного говорять. Кiлька рокiв тому нас обкрадала вовчиця. Саме перед лавиною чоловiки вистежили i зловили двох її щенят, тодi вона зникла на кiлька мiсяцiв. Потiм з'явилася знову, аж доки її не поранив один смiливець. А пiсля неї до села почало спускатися волохате чудовисько, котре рiже худобу i п'є iз неї кров. Кажуть, то посланець Альмгайста мститься нам за стару вовчицю. Але татцельвурм з'являвся у цих краях i ранiше. Ученi приїздили сюди кiлька разiв ще за часiв моєї юностi. Чогось шукали. Але так нiчого й не знайшли. Проте тiрольцi час вiд часу жалiються на нього… Ранiше, за розповiдями мого батька, вiн нападав не тiльки на худобу, а й на людей… А люди в селах звикли вiрити, що вiн приходить тодi, коли серед них заводиться зло. Вони гадають, коли викорiнити причину, татцельвурм знову вiдiйде у свої володiння. Чоловiки кажуть, що бачили його слiди.

— А ти вiриш у нього?

— Я не хочу, аби тобi було зле. Я добре вивчила гохобердорфцiв, вони не довго терпiтимуть. Вихiд для тебе один — сховатися у Марчелло.

Увечерi я знову довго не могла заснути. Не хотiла зiзнаватися навiть собi, але менi було цiкаво слухати бабинi розповiдi про альпiйського монстра. Мене iнтригувала ця жахлива селянська вигадка, у котру я мимоволi починала вiрити. Я не боялася смертi, проте жити у селi, котре вороже дихало на мене гiркою зненавистю, називаючи злом, не хотiлось. Єдине, що тримало мене в Гохобердорфi, це нав'язлива iдея вiднайти тiло моєї доньки! Я не розумiла чому, але опинившись у полонi холодних скель, у моє серце закралася крихiтна iскра надiї… а раптом вона жива? Iнакше, чому тодi так i не знайшли її тiла? Хоча… Тiєї трагiчної зими не дорахувалися ще п'яти трупiв. Либонь, з весною їх вiднесла вода.

Чи може, моя донька справдi стала жертвою оцих напiвбожевiльних?

Кажуть, у цьому загубленому селi, з почорнiлими дерев'яними табличками «Dachlavine» на стiнах, татцельвурми з'являлися ще з сивої давнини. Тут, де кожен будинок мав свою назву, гордо вималювану бiлою фарбою, залишалися жити у пам'ятi людей нащадки динозаврiв.

Haus Michaela, Augustin, Heidi, Arnika, Leni, Renate… Цi імена відразу говорили про те, як звати бабу чи прадiда, котрi спромоглися закласти той чи iнший дiм. Ще тодi, коли вони не знали, що таке мiсто i засипана щебенем дорога, коли у школу вони ходили тiльки по четвергах, татцельвурм з'являвся у тутешнiх краях набагато частiше. Ним лякали неслухняних дiток, а пастухи, випасаючи на полонинах отари овець, на чолi котрих завжди йшла коза (адже пiдслiпуватi вiвцi набули iнстинкт стадностi, але аж нiяк не лiдерства), нiколи не ходили горами без великої товстої палицi. Тож коли вiвцi, полохливо пiдiймаючи голови, безпричинно збивались докупи, вiвчарi голоснiше виспiвували своє «Holadaittijo», у такий спосiб повiдомляючи жiнок, котрi виносили їм нагору їжу, про можливу небезпеку.

Татцельвурма боялися всi, адже цей альпiйський монстр, що бiльше двох столiть бентежить уяву жителiв швейцарських та австрiйських Альп, за словами очевидцiв, рухався швидше за блискавку, а при нападi мiг пiдскочити вище людської голови.

Про нього розповiдали багато рiзного. Зокрема, що мав вiн тiльки переднi короткi лапи, а заднi були вiдсутнi. Дехто стверджував, що рухався вiн таки на чотирьох, але при цьому ще й вiдпихався товстелезним хвостом вiд землi.

Найжахливiшим було те, що татцельвурм полюбляв спати у копицях iз сiном. Швейцарський фотограф Балкен 1934 року прогулювався бiля околиць Майрiнгена, де i натрапив випадково на дивну рiч, котру сприйняв за чудернацький стовбур дерева. Натиснувши на ґудзик фотоапарата, вiн побачив, як «стовбур», розтривожений невiдомим йому звуком, зарухався i… перетворився на грiзну ящiрку.


Крижаний снiг лезом тягнув по моєму обличчi бiлi смуги. Я стояла там, де колись помер мiй Кевiн. Чоловiк, котрий спромігся мене заплiднити. Тупцювала на мiсцi, на котрому так i не знайшли мою Катьку.

Я була настiльки пригнiчена своєю багатоголосою безнадiєю, вона так зримо вiдбивалася на моєму обличчi, що без того перестрашенi селяни почали вiд мене сахатись! Ходила дворами, виглядаючи маленьких, шестилiтнiх дiток, плекаючи сподiвання побачити вкрадену вiд мене Катьку, вiд котрої я утiкала колись жовтим рятувальним гвинтокрилом. У гешефтi (крамниці) казали, що мою доньку вкрав розбуджений iз зимової сплячки голодний татцельвурм. Я вже заплуталась у тих iсторiях про звiра: то вiн впадав у сплячку, то полюбляв тепло. Але менi хотiлося їм крикнути: де ж тодi кров? Її кров. Чому нiхто не бачив на мiсцi смертi мого чоловiка червоних плям? Кровi тих п'ятьох пропавших безвiсти чоловiкiв не знайшли також.

Декотрi шепотiли, що то дух полонини Альмгайст прислав за моєю дочкою своїх вiдьом. Де вони? Де вони, отi вiдьми? Вкажiть менi пальцем бодай на одну, i я вчеплюся в її горло, висмокчу з неї правду про моє нещасне дитя… Адже я не можу бiльше жити з почуттям провини… Згадувати, як тiкала з цього села, ще не вiд мертвих (хоча тiло Кевiна уже захололо), живих… Пiдсвiдомо боялась, що зараз на порозi з'явиться заснiжений дядько iз довгою палицею, якою рятував закиданi снiгом життя, i з писклявим згортком на iмя Кiттi… I тодi… Тодi я прощаюсь iз новим проблиском далекої, уже, здавалося, втраченої iнфантильностi, що я її так не хотiла втрачати, бо все

Відгуки про книгу Татцельвурм. Тірольська історія - Ірина Михайлівна Лікович (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: