Татцельвурм. Тірольська історія - Ірина Михайлівна Лікович

Уперше я відкрила для себе «анти-мауглі», коли після затяжного періоду відчуття власної недосконалості та невдалих спроб щось в собі змінити, спробувала, за допомогою Інтернету, знайти відповіді на по-дитячому прості запитання: чому я — це я, чому саме така, а не інакша, чому саме так реагую на певні речі, чому чиню спонтанні, непередбачувані вчинки.

І коли мені ледь виповнилося двадцятьтри, я вперше прочитала у всесвітній мережі, що неконтрольовані емоції — це не що інше, як захисні механізми, котрі сигналізують про небезпеку з минулого, тоді ж натрапила на історію про прототипа Мауглі — дику індійську дитину, котра насправді ніколи не навчилася жити поміж людей і померла у важкому відторгненні суспільством. Після цього вервечкою потяглися імена та історії інших діток: дикого Петра, безіменної дівчинки-свині, Віктора з Аверона, Анни, Ізабелли, Каспара Хаузера. На моє прохання подруга надіслала з Німеччини документальну працю Блументаля «Побратими Каспара Хаузера» (Blumental, «Kaspar Hauser Geschwister»). Автор книжки зібрав усі відомі випадки виявлення людей поза межами суспільства, починаючи з напівсимволічних міфів та легенд та закінчуючи документально підтвердженими фактами нашого сьогодення.

Вони полонили мене, ці історії диких дітей, котрі так ніколи й не змогли інтегруватися в людське середовище, котрі зовсім не мали емоцій, відчуттів і у більшості випадків помирали невдовзі після виявлення. Вражаючим було те, що здичавілі діти — надбання не тільки давно минулих століть. Історії відомі випадки двадцятого століття: Андрєй та Ваня із Чехії, Оксана Малая з України, Віктор Бар із США, Іван Мішуков із Росії. І навіть у нашому прогресивному двадцять першому столітті не обійшлося без зламаних дитячих життів — Андрєя Толстука і Наташи Міхайлової з Росії та Рохома Пгіента з Кампучії.

Пізніше доля закинула мене до високогірного тірольського села Оберперфус. Була холодна і засніжена зима. Я дивилася на протилавинні пастки і сподівалася, що вони витримають снігову масу. Одного разу по радіо пропонувалося почати ранок хвилиною мовчання — то був день траура за загиблими десять років тому жертвами лавини. Мені закортіло побачити постраждале під час лавини село Гальтюр і відвідати Альпінарій — музей лавин. Дорогою до села в автобусі я вперше почула історію про татцельвурма. Я взяла в бібліотеці збірку тірольських легенд і того ж вечора зрозуміла, що твір визрів. Мені захотілося поділітися своїми міркуваннями з тими. Хто мучиться подібними переживаннями, адже у нашому суспільстві не прийнято обговорювати власні комплекси і, що найприкріше, — ми ніколи не зізнаємося про тваринну сутність, яка іноді в нас проявляється.

Каспар Хаузер. Його ім’я є синонімом диких дітей

Вихована вовками індійська дівчинка Камала ніколи не навчилася ходити на двох

Снігова жінка. Фото зроблене автором у музеї лавин „Альпінарій” села Гальтюр (Тіроль), де у 1999 році лавина забрала життя тридцять однієї людини

Дитина-вовк робить перші кроки до знайомства із сільськими малюками

Татцельвурм. Фото Балкена

Штоленвурм (Інша назва татцелвурма) — „чорній черв’як” нападає на виню. Малюнок зі старої австрійської книги

Капітолійська вовчиця годує Ромула та Рема, легендарних засновників Рима. Бронзова скульптура (500–480 рр. до н.е.)

[1] За старою тірольскою легендою, Langtuttin — жінка з довгим і витянутим бюстом, вар'ятка, котра пропонувала усім зустрічним дітям скуштувати її молока