Татцельвурм. Тірольська історія - Ірина Михайлівна Лікович
Затвердла земля залягала так глибоко, що, здавалося, я витрачу всi життєвi сили, данi менi для того, аби любити Флооро, перш нiж розкидаю важкий, наметений за кiлька мiсяцiв снiг i почну рити останнiй сховок для демiурга Марчеллло.
Упоравшись iз яскравим, що аж вибирав очi, снiгом, я побачила землю такою, якою ще нi разу вона для мене не була: життєдайною. На її зимовiй, тонкiй шкiрi тулились одна до одної старi замерзлi травинки, нагадуючи менi, що життя — це передусiм природа.
Кiлька разiв, агресивно вгризшись лопатою у захололу, як колись моє серце, землю, я знову ледь не закричала вiд лютi, безпорадностi та безсилля: вона виявилася зовсiм не землею, не ґрунтом, що розсипається, коли його взяти на долоню, аби вдихнути запах життєдайностi, а кам'яною породою старої альпiйської скелi, що в її захованих вiд людського ока, ще не дослiджених куточках, мiцно (на мiльярди рокiв уперед) в'їлись вiдбитки нiг вимерлих динозаврiв та великi листки пальмових дерев.
I тодi у мене не залишилось iншого вибору крiм того, аби поховати Марчелло просто на слонячiй поверхнi гiр, та накрити мiцним, бо вiчним (принаймнi, на мiй погляд) покривалом прабатька-неба. Я знала, покарання прийде незмiнно. Але не зараз, колись. Тепер для мене було найважливiшим випростатися пiд важким, власним тягарем набутих страхiть. Скинути страх перед майбутнiм i розпалити до неможливого велике вогнище любовi до мого Флооро.
Скорботна, везла я мертвого та голого Марчелло, прив'язаного мотузком до старих саней баби Герлiнде, туди, за залите льодом та снiгом озеро, до урвища мiж сiрими скелями, аби заховати труп вiд людей, котрi нiколи не зрозумiють нi мене, нi його, нi тим паче нас разом, тягнула його, аби вiдсунути на непевний вiдрiзок часу правду про Флооро.
Моє тiло покрилося солоним, липким та гарячим потом, ноги тремтiли вiд усвiдомлення: один неправильний крок, i я або зiрвуся до урвища, або провалюсь до однiєї з кучугур, котрi зараз здавалися звичайними горбатими наростами землi. I тодi вже не дочекаюся, коли маленький хлопчик скоцюрбленими ручками обiйме мене за шию i любовно посмiхнеться так, як посмiхаються п'ятилiтнi дiти до своїх матерiв.
Тiло гепнулося, мов звалилась до урвища важка дерев'яна колода, тягнучи за собою шлейф снiгової пилюки. А я, навiть не перехрестившись, бо вiра моя у Бога похитнулася ще тодi, коли, п'ятирiчною, захоплена великою кiлькiстю блискiток на картинах, що прикрашали iконостас, захотiла торкнути образи, на котрих була зображена єдина жiнка, бо все iнше, божественне, було незмiнно чоловiчого роду. I наш худий, iз сiрим обличчям та темними колами попiд очима дяк зло засичав гадюкою про те, що менi, саме менi, тут не мiсце. А його син, котрий тримав величезну Бiблiю у маленьких, посiчених бур'яном руках, ховаючи за святою книгою усмiх, прошепотiв остогидлу менi вуличну дражнилку:
— «Грушка-дичка»… «Грушка-дичка»…
Тiло скотилося донизу. Я навiть не подивилась йому вслiд, боячись, що снiговi маси, приховуючи справжнi контури урвища, не витримавши ваги мого тiла, поволочать i мене за собою, туди, до гробницi творця найкращого на цiлий свiт Флооро. I розвернувшись, потягнула до свого першого справжнього дому дерев'янi сани.
Плечi, тягар яких, здавалося, зменшився в об'ємi, напружено кам'янiли, а серце нидiло, як тодi, коли Альпи гнали мене вiд себе, нашiптуючи про нелюбов; здавалося, зараз менi вчується глухий звук, i я тiльки потiм дiзнаюся, що то знесло перший будинок, а потiм трiсне шкло, завалиться стiна, лавина огорне мене знову правдою свого жахливого iснування. I не буде менi порятунку за скоєне. I не дасть вона менi нового шансу, як тодi, коли хотiла навчити любити, вiдродитись, стати новою. Тепер не пробачить вторгнення в її володiння, не пробачить менi холодного тiла Марчелло, котре вiднинi спочиватиме в її посивiлому волоссi.
Снiг пiд мештами-лижами хрускотiв, ледь прогинаючись, нагадуючи залитi солоною океанською водою нерiвнi ночi на американських лайнерах, Джефа iз сильною, мов отрута, джамайкiйською травкою, та його розповiдi про єднання з природою, про плем'я растаманiв та фiлософiю щастя, вiд якої у мене прогиналася пiд ногами хитка пiдлога невеличкої двомiсної каюти (бiльш схожої на купе потяга «Ужгород-Одеса», до якого мене завжди проводжала моя добра, завчасно посивiла мамка), про хрускiт пальцiв Джефа, котрий в компанiї iнших чоловiкiв завжди нервово тягнув за них так, що неприємний звук розносився всiєю каютою.
— Грушка-дичка! Грушка-дичка! — по черзi хрускотiли в моїй уявi Джефовi пальцi, i спогад про тiло Марчелло, котре великим альпiйським полiном рухнуло в кучугуру застояного снiгу, пульсував моїми жилами, стугонiв у скронях, i знову злiсть… злiсть… злiсть… На життя, моє життя, i життя в цiлому, злість визрiвала у менi гарячою магмою. Чому??? За що??? Я ж не прагнула його смертi! Менi хотiлося розповiсти йому про вологi очi Герлiнде, котрими та проводжала мене з порога. Я ще хотiла розказати йому, як дрiбно тремтiли її старечi, мов картопля на початку весни, руки, коли вона засовувала до торби свинячий обрiзок.
А потiм до мене знову приходила радiсть за знахiдку-Флооро, а далi невимовне щастя та трепет, i вдячнiсть за його присутнiсть у моєму домi, де ми житимемо вiдтепер тiльки вдвох, без розгаданої загадки про вiдбитки чиїхось лап — татцельвурма чи Альмгайста. I я вiдчувала, як у моїй головi переплiталась уся земна куля. Я виховаю Флооро, аби зрозумiти за вас усiх, що значить бути людиною. А вiн… вiн… мiй маленький хлопчик… мiй син… i солонi, мов пiт, сльози, не стiкаючи, кам'янiли на моїх щоках вiд колючого морозу.
Тим часом наростав новий вечiр, наливаючи собою мої мiць та бажання бути саме тут, i саме зараз. Згадалися колишнi мрiї та прагнення, мандрiвки до сiднеїв та нью-йоркiв, i було так жахливо смiшно (чомусь до болю в промоклих та захололих пальцях) iз мого тодiшнього безглуздого iснування. Тепер я розумiла всiх матерiв, котрi так любовно пригортають до свого тiла теплi дитячi тiльця.
