Татцельвурм. Тірольська історія - Ірина Михайлівна Лікович

Щось було у них загадкове i нiби знайоме менi.

Вiд переживання та втоми думки плутались. Туманнi спогади про минуле та яскравi думки про Флооро змiшались у моїй головi. Гори свiтилися сяйвом уламкiв сонячних променiв. Я поспiшала до милого сина.

Не зупинялася. Йшла так, ніби хтось, той, хто сидить на Герлiндиних санях, батожить мої плечi. Мої колись сутулi плечi. Коли я ранiше влiтку одягала легку блузочку та пiд неї тугий лiфчик, аби утримувати видовженi груди, лямки бюстгальтера так сильно впивались у мою спину, розтинаючи її на кiлька горбикiв iз сала, що плечi пiд вагою грудей все бiльше i бiльше опускалися. Навiть мої чорношкiрi спiвпрацiвники не раз потай насмiхалися з цього. Ну от справжня вам «грушка-дичка». Карпатська корова, як влучно пiдмiтив Кевiн.

Я не думала тодi про твердiсть та мiцнiсть снiгу, тiльки втiкала пiд покривало лiсу, аби замести слiди, забути про все, крiм хлопчика-Флооро, зачиненого у кiмнатi зi старим Марчелло, шкiра котрого, не дивлячись на мої частi омивання, зберiгала запах покритої гнилизною поверхнi столу, що його залишили у вологому темному пiдвалi на кiлька рокiв.

Смикнувши щосили сани, я не помiтила, як випала порцелянова лялька, яка лежала зверху, на харчах. Додому не дiйшла, а добрела, майже випадково потрапила, навiть не знаю як. Надто багато запитань слизькими гадюками клубочилось у моїй головi, провокуючи бiль, нерозумiння, жах та лавину жалю, котра поглинала мене всю, не залишаючи мiсця для здорового глузду.

Вiдчинила вхiднi дверi. Вони тихо зойкнули. Вiдхилила дверi кiмнати. На вiкнах захвилювалися куцi фiранки. Пахло людським послiдом та сечею. I ще чимось, невловимо-солодкуватим. Марчелло, як завжди, нерухомо лежав, чекаючи останньої весни, що допоможе йому дiстатись до першої осенi. Я мала до нього дуже багато запитань, але це потiм, бо у першу чергу мене цiкавив хлопчик, а вiн був тут, не тiкав нiкуди! Осмiлiвши за час моєї вiдсутностi, пiдiбгавши пiд себе ноги й витягнувши руки, лежав на моєму мiсцi бiля камiна i ритмiчно рухав великою щелепою вправо-лiво, мiряючи свiт повним апатiї поглядом.

Щойно вiдхилилися дверi i мiй погляд ковзнув крiзь щiлинку на Флооро, як вiн, iз силою трусонувши головою, миттєво звiвся на чотири кiнцiвки та чкурнув до свого страусиного сховку — мiж лiжком та стiною — задом до мене.

Тодi я метнулась до дiда. Не розумiю, чому вчепилась у його посохлi голi плечi (роздягнула його ще ранiше, бо вiд довгого лежання просмердiлий одяг мiцно приклеївся до тiла, так, що сморiд вiд нього ще довго носився кiмнатою), струсонула ним iз такою силою, нiби хотiла витрясти слова-зiзнання, всю правду про його уявний свiт надлюдей (чи пiдлюдей?), але вiн мовчав, його очi залишались заплющеними, а кутики потрощених старiстю губ посмiхались. Його холодне тiло смердiло старечими видiленнями. А з привiдкритого рота вiдгонило солодкуватим присмаком фiналу. Простирадла тхнули останньою сечею. Тунель Марчелло зачинився зi сторони дня та людства, вiдкриваючи якiсь iншi, незвiданi нами горизонти, перегорнувши сторiнку його таємницi, i зараз, на новому аркушi не було зовсiм нiчого, крiм бiлизни тiрольського снiгу, i менi вчувалося, як старий Гiорг, сидячи на зеленiй рiзьбленiй лавицi, високими нотами виводить пiсню старих i сiрих вiд власної сивини гiр.

— Holadaittijo — спробувала в розпачливому одурi i собi наслiдувати первiсний вiвчарський клич про небезпеку.

I згадалося, як невидимий птах, що спочатку чути тiльки помах його крила, пролiтає чорною тiнню на бiлому блиску землi. I завiрюха вщухає, аби завтра знову сипонути в нашi вiкна спочатку мокрими опадами. I нiч опускається разом iз морозом, перетворюючи тi опади на хрусткi кристалики снiгу.

А ще я пригадала апатичний погляд нi в чому не винного, сердешного Флооро, коли тiльки увiйшла до залитої смородом та смертю (солодкавою смертю, яка забрала зi собою останню таємницю Марчелло) кiмнати. Флооро дивився на життя так, як дивляться на беззмiстовну картину, як споглядають порожню театральну сцену. Нiби давав менi зрозумiти: вiн буде однаково апатично спостерiгати за смертю людини та за найчарiвнiшим танцем. Бо нiщо, крiм їжi, не може сколихнути його свiдомостi та мовчання. Це тiльки ми, люди, у безкiнечно-довгому монолозi із собою розмовлятимемо без жодної мети упродовж життя. Вiн же мовчав. Його не лякало перебування в однiй кiмнатi з небiжчиком. Його нiщо не зачiпало.

Я, безпорадна та розгублена, iз каменем на знову сутулих плечах, вискочила на занесене снiгом подвiр'я i, склавши човником руки, як тодi, коли невiдь-чому боролася за своє беззмiстовне життя, кричала так, аби вiн, голос, не вислизав крiзь мої пальцi та не лякав замислених птахiв, кричала, аби вдавити свiй стогiн назад, до скорботного тiла, аби не вiдлякати Флооро, кричала про чужi бiди та жахи, котрi волею долi оселились у моєму тiлi. Через деякий час, коли серце вихлюпнуло у свiт ще одну порцiю печалi та розпачу, коли тепле тiло звивалось у кучугурi снiгу i волосся вже посивiло вiд бiлих мух, вiдчувши холод, я вповзла до кiмнати. Саме так, заповзла на чотирьох, i нехай я не маю знайомого Флооро запаху, котрий на рiвнi пiдсвiдомостi рiднить його з певним видом живих iстот, одначе я стану Могамедом, аби йти до своєї гори, я стану такою як вiн, аби тiльки навчити мого сина любити живу людину, котра навчилася любити його. Я стану такою як вiн, ми житимемо щасливо, незважаючи на смерть та життєвi тунелi, котрi чомусь завжди обривають нашi, пересипанi великими планами дороги. Тим часом був уже початок березня, а весна ще не починалася. Маленький Флооро, жадiбно вбираючи запах свiжого хлiба, голий стояв бiля старих саней, i прозора слина стiкала з його викривленого рота, падаючи на неймовiрно бiлий снiг…

Я не могла притягнути його тiло до людей, адже тодi вiдкриється таємниця iснування Флооро, а разом iз тим розiб'ється крихкий кришталь моєї тонкої надiї на щастя удвох. Люди не зрозумiють нас. I навiть якщо гохобердорфцi не вб'ють мого сина i нам вдасться пробратися далi, до мiста, я розумiла, що там на нього чекали би дослiди