Татцельвурм. Тірольська історія - Ірина Михайлівна Лікович

Запаливши лiхтарик, я, скрадаючись, увiйшла до високого, на мiй зрiст, лiгва. Обережно ступила кiлька крокiв, тривожно роззираючись довкола. Iти розлогою печерою було не важко, але страх пройняв мене аж до кiнчикiв пальцiв. Коли йдеться про твою беззахисну дитину, то немає нiчого, що може тебе зупинити: нi найжахливiша лавина, нi татцельвурм. Адже є тiльки одне бажання, бажання добра синовi.

Нарештi я знайшла її лiгво. Воно було встелене сухим листям та залишками кiсток вкрадених у селян тварин. Глухим гупанням вiдбивались вiд холодних стiн печери мої тихi кроки. Всюди панувала моторошна тиша. Нiби життя причаїлося в темрявi, аби завдати менi останнього, проте на цей раз точно смертоносного удару. Бо без живого Флооро я не матиму бiльше мети.

У одному із закуткiв печери (а була вона майже безмежною, бо я всюди бачила вiдгалудження-ходи) лежали два трупи: захололий хлопчик та затвердла вовчиця. Раптом менi здалося, нiби якась тiнь метнулася до iншого кутка, туди, де монотонно скрапувала вода. Рана вiд Марчеллового ножа у правому боцi вовчицi вже не кривавила. Навколо неї збилися пасма, злiпленi кров'ю жмутки шерстi. Я схилилася над обличчям сина, аби поцiлувати його в чоло. Його шия була розгризеною майже навпiл. Сьогоднi вiн уперше не виривався вiд мене. Менi враз захотiлось, аби ми з ним оселились у зонi вiчної криги, тодi б я могла заморозити тiло й щодня на нього дивитися. Бо ж закиданий землею — значить втрачений. А я хотiла мати його поруч. Десь неподалiк почувся шурхiт. Я хотiла взяти Флооро на руки, аби виповзти звiдти. Та тiльки-но торкнулася рукою його тiла, знову почула iз неосвiтленого моїм лiхтарем закутка, загрозливе гарчання.

Нi, я не боятимусь, подiбно до селян (якщо вони, звiсно, таки правi), побачити те, що страшило їх вiками! Намацавши рушницю, звела її смертоносне дуло. Свiтло мого лiхтаря упало на незрозумiлу постать. Всього один натиск вказiвного пальця вiддiляв мене вiд завмерлого вiд несподiванки духа полонини. Це «щось» було занадто хворим i знесиленим (голодним), аби кидатися на людей. I я насмiлилась пiдкрастися ближче, аби убити цю дику ящiрку!

Першим, що я побачила у тьмяному свiтлi вогню — людський, хижий погляд рiзнокольорових очей, якi зеленаво свiтились бажанням вижити. Моє серце-кулька враз оголило усi свої пластиковi сторони. Боже, якими вразливими виявились його стiнки! Я дивилася на неї долю секунди, на дiвчинку вiд моєї плотi.

I вона стояла передi мною всього мить, долаючи замiшання. Вовчиця у людському тiлi. Дивилася на мене, не пам'ятаючи мене i не вловлюючи широких вiбрувань моєї безмежної любовi до неї. Дивилась, i вiдчувала до мене усю свою вовчу недовiру, усе своє тваринне нерозумiння мене як людини.

У моїй головi розкололася блискавка… Промайнули видiння лавини, доньки, чоловiка. Рушниця випала iз моїх рук, i я вiдчула, що втрачаю свiдомiсть.

Через лiченi хвилини найзатятiший носiй страху вступив на полонину Альмгайста.

Мене знайшли по обiдi. Двоє смiливцiв, якi зайшли до печери, винесли мене звiдти, переживши справжнiй шок. У них тряслися руки i ноги. Вони казали, що крiм трупа вовчицi, бачили дiтей самого диявола у людськi подобi. Одне мало перегризене горло, а iнша — вiдгризену в лiктi руку, яку перед цим вони також знайшли в одній із розставлених пасток. Дiти походили на тварин. Але нiхто бiльше не хотiв зайти до проклятої печери.

Наступного дня її пiдiрвали, аби завалити назавжди вхiд у царство Альмгайста. На той час я вже лежала в клiнiцi Iнсбрука, куди мене доправили гвинтокрилом. Лiкарiв не так цiкавила моя рана на руцi, як моя хвороблива уява. Кiлькамiсячний курс iнтенсивної терапiї мав повернути мене до життя. Але я втратила цiкавiсть до нього.

Тiльки коли через рiк я прочитала замiтку, що в Гоходорфi вже цiлий рiк не бачили татцельвурма, голосно засмiялась на всю палату. Цi бевзi так i не зрозумiли, що цим «черв'яком» була моя маленька Кiттi. Самотня вовчиця пригрiла i полюбила її так, як я полюбила Флооро. Дивнi слiди на снiгу були її, а не мiфiчного татцельвурма. Уявляю собi, що пережила мати-вовчиця, коли вiдгризала їй ручку, якою вона потрапила до пастки. Обезкровленiй, помираючiй дiвчинцi потрiбен був харч, i вовчиця наважилася прокрастись до нашого хлiва, взявши звiдти найбеззахиснiшу жертву — мого Флооро. Проте рана вiд ножа Марчелло виявилась смертельною. Заповзши до печери, вона сконала, так i не проповзвши ще тридцять метрiв углиб.

Я ж дiйшла. Аби побачити дикi очi моєї доньки Кітті, яка помирала вiд вiдсутностi любовi. Моєї маленької дiвчинки, яку годували груди вовчицi. Вони залишилися там назавжди — двоє моїх маленьких дiток — у заваленiй печерi духа Альмгайста.

Людям не потрiбно те, що суперечить їхнiм усталеним поняттям. Тому мене нiхто не хоче слухати. Кажуть, геть збожеволiла ця емiгрантка. Смiються, кепкують з мене. У цiй клiнiцi мене прозивають «Татцельвурмом». Так i кажуть, «баба Татцельвурм». Бо я розгадала його таємницю. Таємницю моєї маленької дiвчинки, яка змушена була бiгати на чотирьох, бо її свого часу не любила її погана матiр.

Так, я знаю правду Альмгайста, i вона не настiльки жахлива, як видається людям. Ця правда — чарiвна. Любов до ближнього може бути всепереможною. Необов'язково, аби той ближнiй ходив на заднiх ногах i говорив з вами загальноприйнятими фразами. Необов'язково, аби вiн був навiть людиною.

Головним є те, що у вас у серцi… Не страх, а Любов…

Оберперфусс (Тіроль) — Відень, 2009

Не знаю, чи личить автору говорити про власні комплекси. Проте, якщо переконувати читача в тому, що цей твір виник нізвідки і не має жодного емоційного відношення до мене, краще взагалі ні про що не розповідати.

«Татцельвурм» ніколи не планувався як тірольсьа історія і не носив цієї назви. Це, в першу чергу, була історія несформованого, сублімованого власного страху. Я відчувала, що мушу скласти докупи сплутані, ніби чужі, пазли.