Татцельвурм. Тірольська історія - Ірина Михайлівна Лікович

— Чого тобi? — тiльки й запитала.

— Герлiнде, — шепочу їй, змагаючись iз альпiйським морозом. — Герлiнде, ти тут поховала свою доньку!

— Моя донька у Вiднi. Поїхала тодi, ще вагiтною! Про це знають усi! — просичала, ненавидячи мене за розмову про доньку. — Вона поїхала i вона жива.

— Герлiнде! — iстерично мотаю головою. — Кажу тобi, що ти тут поховала свою доньку! Ти вбила її!

I опустилася, мов непритомна, до наметеного негодою снiгу. До її старечих нiг. Снiг, незважаючи на мороз, був iще свiжим, прогнувся пiдi мною, нiби найм'якiша перина, набираючи форми мого не до кiнця зотлiлого тiла.

Найдивнiше, що я зовсiм нiчого не хотiла знати про її доньку.

Герлiнде нiмо плакала, притуливши посохлi вiд лiтнього сонця руки до старих i посинiлих губ.

— Я не вбивала її, Олено! Вона повiсилась. Пiсля пологiв, народивши темношкiрого сина. Марiя не змогла би полюбити його. Вона i так усю свою юнiсть провела у зимiвнику мого чоловiка, котрий не мiг без роздратування дивитися на неї. Вона росла вiдкинута i висмiяна, донька моєї єдиної любовi. О! Ти не знаєш цих людей! Вони не пробачають блуд. Сором та страх перед ними змусили її почепити на шию петлю.

Того заснiженого ранку, коли хмари, чiпляючись кучерями за гори, хутко поспiшали небом у напрямку далекого Iнсбрука, селом, так само швидко й нажахано пронеслась новина: на подвiр'ї Кашпара лежить мертва телиця. Її розтерзане, проте майже не їдене тiло, стомленим червоним сонцем виблискувало на витоптаному вовчицею та невiдомою твариною снiгу.

Найприкрiшим для селян було те, що, попри незаймано-гладку вiд кришталевого снiгу поверхню, вiдслiдкувати монстра, нащадка самих динозаврiв, котрi жили на територiї теперiшнiх Альп кiлька мiльярдiв рокiв тому i чиї закам'янiлi вiдбитки нiг знаходять тут i донинi, було неможливим. Адже хитрий звiр приходив звiдти, де скали переплiталися спочатку з негустими i низькими деревами, а потiм переростали у справжнiсiнький густий пралiс, до пiднiжжя якого не те що снiг, а навiть сонячне промiння потрапляло вкрай рiдко. Слiди дивних заднiх лап, що їх тварина нiби тягнула за собою, зникали. I селяни тiльки перелякано спльовували та хрестилися, бо йти лiсом до печери вбивств у долинi Альмгайста нiхто не насмiлювався.

Я прокинулася вiд брязкоту шибки: котрийсь iз гохобердорфцiв поцiлив у бабине вiкно. Хтось крикнув про самосуд. На порозi моєї вихололої за нiч кiмнати стояла Герлiнде iз невеличким клунком. Я вперше почала боятися фiзичного болю, котрий могли заподiяти менi люди. Пройшовши через заднi дверi до бабиної стайнi, несподiвано для самої себе, я пригорнула висохле тiло Герлiнде до свого.

Уже активно працювало лютневе сонце, пiдсмажуючи верхнiй шар снiгу, аби пiсля нiчного морозу зробити його пiд моїми ногами хрумким, зi скоринкою.

Дорога до Марчелло, на щастя, була всiяна низькорослими деревами, адже оселився вiн нижче вiд села. I я радiла цьому, бо там, у тiнi лiсу, назбиралося не так багато снiгу, йти було легше. Головне, завжди триматися краю, йти так, аби не випускати з поля зору кiнець лiсу. Тодi не заблукаєш. Принаймнi, так навчала мене перед виходом Герлiнде.

I саме тут, на однiй iз заснiжених гiр, обведена дерев'яним парканом (i нащо йому той паркан?), розкинулась залита уламками променiв галявина. А на нiй, тулячись до дерев, стояв синiй дiм iз заґратованими вiкнами. Iз-за покритої лiсом гори стирчали кам'янi уламки високих скель, рясно посiчених смужками протилавинних заґратувань.

Було до нестерпностi жарко. Сонце сiдало десь за обрисами шпилястих, нiби наламаних неслухняною дитиною, гiр. Розпашiла вiд довгої дороги, я взяла в руки трохи снiгу, аби хоч якось остудитися. Пара вiдразу туманними хвилями почала пiдiйматися вiд долонь. Десь бiля недоглянутого будинку загарчав старий пес. Я завжди боялась собак. Собак i темряви. Але цей, хоч я його ще й не побачила, тiльки чула, не був для мене страшним, бо голос його звучав так немiчно, так хрипко, що я наважилась доторкнутися до обледенiлої ручки дверей.

— Рiотто, то ти? — пролунав слабий голос господаря.

Я мовчки переступила порiг, аби потрапити у царство застояного повiтря. Тхнуло старiстю i немiччю. Довгий коридор розтинав примiщення на двi рiвнi частини. По одну розташовувалося житло, по iншу, судячи з неспокiйного бекання, — стайня.

— Рiотто, то ти? — знову прохрипiв голос.

Дверi до кiмнати були вiдчиненi, я побачила прикрите ледь не десятком перин та зимовим одягом лiжко.

— Холодно, — тiльки й промовила я.

— Марiйхен, — прохрипiв сивий, висохлий дiдо, туманним поглядом мiряючи простiр. Вiн звернувся до неї, вживаючи ласкаву форму iменi Марiя. — Це ти повернулася до мене? Нарештi…

— У тебе холодно, — миролюбиво озвалась я знову, пiдходячи до невеличкого вiкна, аби вiн мiг розгледiти мене при свiтлi заходу сонця, котре, кидаючи потворнi тiнi, уже покидало примiщення.

На дерев'яному, вкритому тисячами маленьких дiрочок столi, лежали книги. Багато книг — великих i маленьких, зовсiм подертих та майже нових.

Дiдо безпомiчно ворушився пiд ганчiрняною фортецею, вiд чого вона вся, аж до верхнього сiрого пальта, тремтiла переляканим тремом.

Тулячись до дерев'яної ноги лiжка, оголеною правдою екскрементiв ледь не волало до свiту зiржавiле вiдро. Їдкий сморiд рiзав мої нiздрi їхнiм застояним, кисло-солодким запахом.

Дивно, що розгарячiла швидкою ходою, я вiдразу вiдчула кiмнатний холод.

— Я не приймаю туристiв… — уже зовсiм невпевнено зойкнув дiд. — I часи контрабанди, здається, також давно закiнчились.

— Вiзьми, — простягнула я, пiдходячи до його передсмертного трону, свiй невеличкий термос iз чаєм.

Дiдова рука iз затиснутим у нiй ножем уже було простягнулася до мене, але враз завмерла.

— Я не приймаю туристiв…

Вiн, прискiпливо вивчаючи мене випуклими, майже невидючими баньками, жодного разу не глянув менi у вiчi. Блукав повiльним поглядом по менi. Здавалося, вiн розтинає моє нутро, i я би навiть не здивувалася, якби виявилось, що Марчелло умiє читати думки.

— Ти не туристка… Ти шукаєш лiкiв… — просвистiв вiн, а його обличчям пробiгла ледь