Татцельвурм. Тірольська історія - Ірина Михайлівна Лікович

Крiзь вiдчиненi на двiр дверi стайнi занадто яскраво свiтило сонце, вiдбиваючись вiд кришталевого снiгу, виїдало мої ще не до кiнця звиклi до надлишку свiтла очi. Марчелло стояв на порозi своєї посивiлої домiвки. Пес, не розумiючи наших трагедiй, сидiв неподалiк, весело б'ючи хвостом по снiгу.

«Треба розчистити двiр вiд снiгу, а то занадто важко ходити по воду», — знову подумалось менi не до речi.

— Що ми тепер робитимемо? — запитала через мить я.

— А що ти маєш на увазi? — я бачила, як йому важко дається стояння.

— Що робитимемо iз цим хлопчиком?

— А ти не можеш нiчого з ним робити. Хiба що вчитися жити.

Учитися жити… Так доречно… Так актуально… I так нереально.

Я сiла на холодний порiг бiля дiдових босих нiг, забувши, що вiд переохолодження менi ще бiльше болiтиме.

Iз загорожi доносилось поперемiнне i навiть трохи рiзноголосе бекання. Я сидiла шокована, безсила вiд потрясiння, порожня вiд життя. Сидiла i не розумiла, що маю чинити далi.

— Скiльки йому рокiв?

— Чотири.

Чотири роки… Трохи старший за мою Катьку… Саме стiльки рокiв мав Марiїн хлопчик.

— Це твiй онук?

Жодна жилка на його обличчi не поворухнулася, видаючи горе чи радiсть.

— Я вже говорив, не має значення, хто народив цю дитину.

У первiсному свiтi взагалi не було матерiв. Жiнки виношували дiтей i покидали їх, щойно тi спирались на ноги. Як тварини. Люди наслiдували тварин. Бо спiвiснували разом iз ними. Знаєш, що вперше спонукало мене подивитися на людину, як на просто розумну тварину, котрiй колись був притаманний єдиний недолiк — беззахиснiсть, який змусив її стати розумною? Мабуть, ти помiтила, немовля завжди намагається смикнути матiр за волосся. А це не дитячi витребеньки, це рудимент. Адже ранiше дiти, аби вижити, аби не впасти, були змушенi триматися за шерсть матерiв. Тому навiть зараз малюки нiколи не засинають з порожнiми руками. За словами Герлiнде, у кожної матерi немовля бодай один раз падає. I майже завжди без поганих наслiдкiв. Розумiєш? Це у них, маленьких, вiд тварин!

— Ти — хворий! Тебе потрiбно лiкувати! Хiба не розумiєш цього? Подивися, що ти наробив iз дитиною. Про що ти тут менi розповiдаєш? Про немовлят? Та чи хоч знаєш ти, що таке немовля? Чи тримав ти його на руках, маленьке, безпомiчне тiльце, котре прагне любовi?

— Тої, що ти йому не дала?

— А бодай i тої! Але тепер я вже розумiю, що таке дiти, — вiдповiла я, усвiдомлюючи, що старий звiдкись знає i про моє нещастя. — Ми вiддамо хлопчика до лiкарнi.

— Так! Але перед тим тебе живцем спалять гохобердорфцi. Потiм вони розiпнуть хлопчика i зроблять iз нього мумiю для вiдлякування татцельвурмiв!

Тим часом полудень на обличчi Марчелло повiльно згасав, залишаючи за собою похмурi борозни болю. Я зрозумiла, що до лiжка сам вiн не дiйде. Адже підвестися з ліжка та прийти сюди йому допомогла величезна сила волi. I тiльки-но вiн вiдчув, що я зумiла прийняти це овече дитя, як сили знов покинули його. Я вiдвела старого до кімнати.

Потiм снувала хатою, не бачила нiчого, наштовхуючись на речi, не знаходила собi мiсця. Думала про чорне дитя iз великою i нiколи не стриженою головою.

Увечерi наважилась пiти до стайнi. Було холодно i лячно. Так, це таки знову настала моя зима. Як i перша, та, що кiлька її тижнiв я провела у Тiролi з моїм чоловiком, котрого менi не вдалося (i не хотiлося) тодi зрозумiти. Зима, коли я втратила їх, своїх рiдних-нерiдних. Зима, коли я здобула волю цiною їхнiх смертей. Тодi, коли вiдлiтала на невеличкому гелiкоптерi, коли боялася собi зiзнатись у тому, що вiдчула себе майже щасливою. Приголомшеною, прибитою, але радiсною.

Так трапилось i зараз. Я несла до стайнi у своїй душi крихкий льодяник зацiкавленостi. Несла i боялася, що ось зараз, ще кiлька хвилин, i вiн розтопиться вiд доторку таких гарячих вiд одвiчного руху моїм тiлом молекул невдоволення власним життям. Життям, у якому менi завжди кортiло бiльшого. Коли чоловiка — то кращого, коли дитину — то лiпшу, якщо подорожi — то дальнi, якщо грошi — то завжди великi. I вiд постiйних претензiй до себе, у серцi та головi завжди зрiли психози.

Зайшла. Вiвцi звернули на мене увагу рiвно настiльки, аби кинути завжди голодними поглядами на мої руки. А помiж них, спираючись на колiна та великi пласкi долонi, стояв хлопчик вiдразливої зовнiшностi. Стояв, дивлячись на мене випуклими пiвкулями овечих очей i щось пережовував круговими рухами великої вiд постійної роботи щелепи.

Дивився на мене без щонайменшого зацiкавлення. Маленький баранчик у недорозвинутому тiлi чотирьохлiтнього хлопчика. Довго дивилась i я на нього, аж доки рiзким рухом вiдчинила хвiртку й увiйшла до стiйла.

Я стала. Чомусь була, до гидких вiбрацiй у пальцях, розлюченою. Вiвцi з повагою розступилися, бачачи, що в моїх руках нема їхнього улюбленого сiна. Пiдiйшла до малого. Вiн, хоч ростом був набагато бiльшим за ягнят, кинувся до овечої купки. Розсовуючи їх темним та брудним тiльцем, мов розумiючи, що я прийшла за ним, намагався заховатися пiд годiвницю.

Менi стало шкода його. Уже й перехотiлось заносити до хати. Але залишати його й надалi тут? Нi, я не могла. У менi прокинулась надiя вiднайти або збудувати наново свiй внутрiшнiй спокiй завдяки цiй дитинi. Маленькiй людинцi, котру я вже не могла народити, i котру не могла вiднайти.

Нагнувшись, торкнулася хлопчика тремтливою рукою, i почула тихе та протестуюче:

— Бее-е-е-е-е-ее!

З переляку малий дихав голосно i швидко. Я взяла його на руки. Вiн не дряпався, не бився, як я очiкувала, тiльки махав, як це роблять ягнята, витягнутими прямими руками i ногами, i бекав, не розумiючи, чого хоче вiд нього чужа iстота. Хлопчик пручався, я вiдчувала рукою, як стрiмко гупало його людське серце.

Нi, я не могла залишити