Білецькі - Валерій Олександрович Шевчук

– А ви не разом підете? – спитала Ванда.

– Чого б я з нею ішла разом, – відповіла Аполінарія. – Я туди встигну повернутися.

– А як вона нас знайшла? – спитала Ванда.

– В неї нюх, як у собаки, – сказала Аполінарія. – По запаху. А коли тебе цікавить точніше, вийди і спитай.

Ванда повагалася хвилину, але до жінки вийшла (Мирослава подумки назвала її Смолянською); Аполінарія й далі сиділа з кривою усмішечкою на вустах.

– А у вас і справді є золото, бабцю? – спитала Мирослава.

– Ясна річ, що є, – сказала Аполінарія і полізла під станик. Ось диви!

На долоні в неї заблищала невеличка монета.

– То оце з-за цього вона до вас прийшла?

– Думає, що цих монеток у мене горщик. І що я його тримаю десь закопаним. Ходи сюди!

Мирослава підійшла, Аполінарія вклала їй у руку монетку і стисла кулачка.

– Сховай, бо та сатанюка в мене її украде. Вона все моє добро перетрушує тричі на тиждень.

– Я не знаю… – знітилася Мирослава.

– А ти нічого й не знай, – шепнула Аполінарія. – Сховай, а коли скажу, віддаси – це буде наша маленька таємниця. Не згубиш?

– Ні, – сказала Мирослава. – Я її покладу у свій тайник.

– А в тебе є тайник?

– Є, – всміхнулася Мирослава.

– Ну, то там і сховай. І нікому про це не розказуй, гаразд?

Тайник у Мирослави справді був. На горищі, в малій дерев’яній скринці, і випиляним ножівкою узором. На тій скрипці стояв навіть рік, коли її виготовили: 1888. У тайнику лежала єдина річ, з якою вона ховалася від матері: це була стара, ганчір'яна лялька, яку колись викинули на горище і яку Мирослава якось там знайшла. Часом, коли матері не було вдома, дівчинка забиралася на те горище, сідала на дуже старого, теж, мабуть, із 1888 року стільця з поламаною спинкою, але ще на міцних різьблених ніжках, вдягала ту ляльку в пошиті нею ж, також таємно, одежки, притуляла її до грудей, колисала й тихенько наспівувала їй гарних і сумних пісень, які сама ж і придумувала. І їй було так затишно, так якось мирно та супокійно, що здавалося – душа в неї світиться.

Зайшла Ванда. так само з кривою посмішечкою, яка красувалася щойно на обличчі в її тітки.

– Все це моя подруга Марися, – сказала вона. – В тієї Марисі язик, як помело.

– Це котра Марися? – спитала Аполінарія. – Не Павликівська?

– Тепер вона Шара, – сказала Ванда. – Подруга давніх літ, і без сентименту.

Мирослава не зрозуміла цього другого на сьогодні материного жарту, а може, це був і не жарт, надто сіре й строге було в матері обличчя.

– Це не та, що до неї, як до модистки, ходить останнім часом? Я навіть подумала: десь її бачила, – сказала Аполінарія. – Споганіла, довгоноса якась стала. Все ще дружите?

– Бачите, тьотю, – поважно мовила Ванда. – Марися єдина, хто мене не відцурався.

– Слава богу, що є люди, які нас не цураються… Не казала тобі ота сатана, що хочеш відібрати в мене золото?

– Казала, – смутно обізвалася Ванда.

– А ти їй заперечила, що ніякого в мене золота нема.

– Еге ж. А ви звідкіля знаєте?

– Неважко здогадатися. Це її зігріє. Але чорт із нею, правда, Вандусю?

– Дивно мені, сказала Ванда. – А коли б те золото й було? Що вона з ним могла б зробити?

– Що? – мовила, сардонічно всміхаючись, Аполінарія. – Зубним лікарям продала б. А може, й ховала б ціле життя і тішилася б. Хіба ні?

– Якусь дивну гру з нею ведете, – сухо сказала Ванда.

– Еге ж, – буркнула Аполінарія. – Сама ж каюся…

Мирослава любила ранки. Вона здивувалася б, коли б їй сказали, що саме цю її рису казись у майбутньому перейме її син, а сама вона це відчуття й цю любов утратить, але в час, про який ідеться, вона попри самотність, страждання і страхи, які мучили її, не забувала й про дивну сув'язь свою із ранками. Прокидалася раптово, ніби від електричного удару, сонце стояло якраз за шторою, ледь-ледь промальовуючись на її тлі – це був перший таємничий момент. Спускала на зелену підлогу босі ноги і, ступаючи навшпиньки, ішла до вікна. Колись була тут не штора, а фіранка, і вона, старшаючи, поступово доростала до рівня тієї фіранки, тож поки йшла розсунути її, вже й сонце бачила. Тому й попросила повісити оцю штору, бо її нібито сонце вранці будить, а тепер могла спокійно, напівзаплющено йти зеленою підлогою, бо знала, що за її шторою таки сховано золоте яблуко. Підходила до вікна, дихала, бо завжди хвилювалася в цей мент, а тоді різко відсувала штору. Їй ударяло у вічі сонячне проміння, і дівчинка стояла тремка й захоплена у прозорій, просвіченій, ніби розталій на ній сорочині, з прозорим, ніби розталим, тілом; фізично відчувала, як наповнюється тонкопрядною енергією, отим негарячим, жовтим чи рожевим, чи й червоним димом –аж тремтіла від якогось незвіданого прочування. І всього того було аж так багато, що її душа також танула, а сад був ніби киселем залитий, таке густе стояло між деревами повітря. Коли було тепло, вона розчиняла вікно, і перша хвиля того густого, лагідного повітря туго вдаряла їй в обличчя, і вона аж п'яніла. Тоді й починала гуляти по її тілі кров, тоді-то з піврозтанулої вона знову поверталась у власну плоть, а густе, прохолодне повітря пестило їй під тонкою сорочиною тіло, ніби омивало її, і тіло раптом спалахувало від прочуття можливих майбутніх радощів. Тільки по тому бігла назад у ліжко, трохи змерзла, а трохи й перестрашена, забивалася під теплу ковдру, а голову повертала так, щоб бачити, як цвіте перед нею вікно, сонце, дерева, вся ота чудова, притуманена мішанка барв, прим'якшених, нашврозмитих, напівопрозорених отим навкісним, трохи скаламученим промінням. Тіло її під ковдрою нагрівалося, і вона чула любий затишок рідного дому. Знала, що матері в цей час може й не бути, що мати в цей час біля магазину, де зібралися в чергу майже всі жінки околиці, виладнувані одна за одною, а ті, котрі встали раніше, сиділи на вологих од ранішньої роси дошках східців. Жінки збивалися в гуртки