Білецькі - Валерій Олександрович Шевчук

років мені вірила, – схлипнула Аполінарія. – Вірила й не вірила. А кажуть, сім щасливе число. Я, може, теж, Вандусю, маю свою гордість, і мені зовсім нелегко ставати для вас морокою. В житті не хотіла бути комусь тягарем, але старість – це не такий ворог, щоб його хто перемагав.

Від Аполінаріїних ботів чи від халамидного мокрого пальта натекла біля порога невелика калюжа; стара тупцялася по ній, ніби товкла ту воду.

– Роздягайтеся, тьотю, – сказала Ванда, – бо з вас онде вже й калюжа натекла.

Тітка Аполінарія злякано зирнула собі під ноги, а потім підморгнула Ванді й Мирославі.

– Ви що, подумали, що я слабка на втори?

І раптом усі троє розсміялися: Мирослава дзвінко, розкотисто. Ванда, як завжди, стримано, Аполінарія ж отим бухкаючим, хрипким сміхом, що на кашель подобав.

Отак оселилася в них тітка Аполінарія. Її господиня прийшла по неї тільки через тиждень, коли відійшли дощі, а над світом зависла сумирна, теплувата мряка, коли з дерев падало печальним і супокійним листопадом листя, засипаючи землю під деревами й стелячи під ними багряні окружжя. Саме в один із таких днів, коли Мирослава повергалася зі школи так повільно, наскільки це було можна (щокроку зупинялася, щоб помилуватися на якийсь листок чи дерево з його беззахисною оголеністю), коли вона настоялася донесхочу перед шлюзом, дивлячись на бурливу воду і думаючи, що и вода може бути на вигляд зимова, весіння, літня й осіння, дівчинка побачила на галявині трохи зігнуту жіночу постать у кухвайці, стьобаних валяннях і так щедро обмотану сірою вовняною хусткою, ніби надворі стояв мороз – з тієї хустки випинався характерний довгий, зігнутий на кінчику ніс Аполінаріїної господині і червоною квіткою полум'яніли її вуста.

Мирослава йшла через греблю, помахуючи портфелем з чудовою меланхолійною осолодою в грудях, вона хотіла звернути за греблю у верболози, але жінка вже її помітила і почала робити якісь рухи руками, ніби прикликаючи дівчинку до себе. Мирославі не залишалося нічого іншого, як до того кумедного опудала підійти.

– Я оце тебе й чекаю, ціпочко, – сказала жінка. – Хочу спитать: чого це ота моя завірюха додому не йде.

– А ви в неї спитайте, – сказала ухильно Мирослава.

– Я стукала, але у вас нікого нема – стара, певне, на жебри подалася.

– Вона вже не ходить на жебри, – ображено сказала Мирослава.

– Е, розкажи комусь дурнішому, – буркнула жінка. – Така вредна, така вередушна, така нехороша стала та старушка. Мати вдома?

– Але ж ви стукали. – сказала Мирослава.

– Це вони спіцяльно мені не одкривають, – мовила жінка. – Оце коли до вас стежку протоптала, така стала закандзьориста стара, не розказать. Не дуже їй вірте. Це вона спершу така солодесенька, цю-цю-цю, а потім такі почне коники викидувать, що боже тебе сохрани…

– А чого ж ви приходите її забирати? – спитала дівчинка.

Жінка чіпко озирнула Мирославу.

– Ти ще замала, щоб я тобі розказувала, – буркнула вона. – Бачиш, вона мені наобіщала заплатить, коли я її до спокойствія доглежу. То оце я гляділа, гляділа сім год – і на дурняк!

– Та немає в неї чим платити, тьотю, – сказала Мирослава.

– Ти ще маленька, і трохи не все понімаєш, – мовила жінка. – Може, ти її мені гукнеш?

– Але ж ви стукали, – повторила Мирослава.

– Це вона ховається, – заперечила жінка. – Одурить мене дума… йди-но гукни мені її. Я балачку до неї маю. А коли вона на жебри махнула, вийдеш і скажеш.

Мирослава пішла до хвіртки, чуючи за собою натужне дихання: жінка простувала за нею слідом, як пес по сліді.

– Чого ви за мною йдете, тьотю? – злякано повернулася до неї Мирослава.

– Нє, нє, я нічо, – зупинилася жінка. – Я тут біля хвіртки постою.

Мирослава увійшла в двір і озирнулася: жінка стояла біля хвіртки. Дівчинка вийшла на ганок і поторсала двері, були вони замкнуті. Вийняла з портфеля ключа, і в цей час рипнула хвіртка – жінка зайшла до двору.

– Я тут біля ганку постою, – сказала вона.

Але Мирослава була вже на сторожі. Затисла ключа у жмені, кинула портфеля і чимдуж метнулася по стежці у глибину обійстя, ледве-ледве викрутившись від чіпких рук, що хотіли її схопити. Але жінка не була така прудка і швидко від неї відстала; дівчинка заскочила за ріг й помчала до чорного входу, який вів із дому в сад. Ці двері були відчинені, вона вскочила в сінці і накинула защіпку. Стояла обперта об стіну, бліда, тремтлива й цокотіла зубами.

– Це ти тут, Миросю? – голосно зашепотіла Аполінарія, входячи у сінці. – Вона за тобою гналася?

Мирослава не відповідала цокотіла зубами.

– Не бійся, ластівочко моя, не бійся! – Аполінарія хащуватою рукою погладила її волосся. А де твій портфель?

– На ганку кинула, – ледве переводячи дух, сказала дівчинка.

– Оце вже зле. То гака сатана, що може й забрати. Доведеться йти з нею воювати.

– Ой не ходіть, не ходіть! – затрусилася Мирослава.

– Та не бійся, дівчинко моя! – лагідно сказала Аполінарія. – Мені з нею воювати не первина. От тільки палку добру треба знайти. Або хоч оцю коцюбу, – Аполінарія взяла коцюбу, що стояла в кутку. – Ну, я рушила. В бій на ворога, за свободу й незалежність!

І хоч яка була злякана Мирослава, але засміялася: дуже вже кумедно виглядала тітка Аполінарія з коцюбою в руці.

Шкода, що нема у вас коцюбеняти, ми б пішли спільним фронтом, – підморгнула їй Аполінарія. – Але нічого, будеш моїм резервом. Коли я буду відступати, поможеш зачинити мені двері, зможеш?

– Зможу, – сказала Мирослава, вона и досі тремтіла.

– Рушимо до центрального входу, – сказала Аполінарія.

Вони пішли до центрального входу, попереду войовниче зігнута, з коцюбою в руці Аполінарія. ззаду напівнепритомна Мирослава – застугоніла зелена підлога під бойовим тітчиним кроком.

– Слухай, – зупинилася раптом вона. – А чого це у вас підлога зелена?

– Не знаю, – сказала Мирослава. – Мабуть, таку фарбу мама дістала.

Вони пішли в коридорець, Аполінарія поставила Мирославу так, щоб їй було зручно накидати защібку, а сама рішуче зняла із цвяха ключа. Однак двері відчинила не відразу, стала навкарачки і прикипіла до замкової щілини.

– І-і! Вона, сатана, риється в твоєму портфелі, – шепнула