Українська література » Сучасна проза » Білецькі - Валерій Олександрович Шевчук

Білецькі - Валерій Олександрович Шевчук

Читаємо онлайн Білецькі - Валерій Олександрович Шевчук
страшно не колотилося їй у грудях серце. Закоцюбла за шибою, майже розплескавши об неї носа, і їй здалося, що серце зараз вистрибне їй із грудей. Єдине, на що мала силу, це заплющитися, а коли розплющилася, остаточно переконалася, що це там, на лавці, таки тінь, що це тільки один із химерних згустків темряви, які так часто ввижаються отаким страхопудним, як вона, дівчаткам. І віддихуючи після пережитого страху, чекаючи, поки заспокоїться їй серце, дівчинка раптом подумала, що, може, вона й нерозумна, що, може, вона надто страхопудна й чинить неправильно, але нікому-нікому в світі вона не розкаже про тітку Аполінарію. нікому не перекаже тієї розмови, яку так негречно сьогодні підслухала, бо є речі, які, може, й не збагнути її дурненькій голівці, але в які вона не повинна втручатися, бо вчинить ще гірше від отого нечемного підслуховування. Вона згодилася, що мати її мала рацію, коли спровадила в кімнату і не хотіла, щоб дочка була присутня при дорослих розмовах, бо розмови дорослих – справді для дорослих, а вона мусить щось чи чогось почекати; вона має підрости і вже тоді збагнути всі оці загадки, вона мас ще зазирнути за ту засунуту завісу, а може, та завіса сама перед нею розсунеться. Як би їй хотілося, щоб та завіса розсунулася, тоді вона б побачила за нею поле, а з-за лаштунків вийде батько і театральним жестом запросить її на кін…

Тихенько, навшпиньках, босими ногами ступала по невидимій підлозі, вже, здається, знайшла ниточку, яка поведе її в сьогоднішні сни. Знала вже, про що думатиме, загорнувшись у ковдру, – не про страшне й незрозуміле, те страшне й незрозуміле вона сховає в шафу, котра десь там, у кутку, сховає дотіля, коли у ту шафу покладуться нові черепки, які тулитимуться до цих, теперішніх. А зараз вона мас вчинити дещо інше, те, що заспокоїть чи принаймні принесе їй сон. Хай там що, а це буде сон, і сон прожене всі темні примари і чорний вітер, і згустки темряви, що нагадують людські постаті – вона ще в тому до кінця розібратися не вміє. Таж для того, щоб прийшов сон, їй потрібно трошечки, ну, зовсім трошечки помріяти, вона вже знайшла нитку, тонісіньку й срібну, котра вже зараз тече крізь її пальці і веде її на той облитий сонцем кін.

Отже, завіса розсунулася, і Мирослава побачила поле, заросле золотим, шарудливим хлібом, з-за лаштунків вийшов її батько й театральним жестом запросив її піднятися по сходинках. Вона вибігла по сходинках на сцену й побачила стежку в траві. Білу стежку серед смарагдово-ясної трави. Трава похитувала торочкастими голівками, а на одній із торсин сидів, похитуючись, лахматий. брунатний, пасматий джміль. Ні, він тільки мостився там сісти, бо відразу ж знявся в повітря й важко загув.

– Тату, – спитала дівчинка, беручи усміхненого батька за руку. – Ти нічого не вкрав, нікого не вбив, не зарізав?

Батько похитав заперечно головою.

– Ти не маєш прописки й паспорта, тату? – спитала дівчинка.

Батько знову похитав головою: хтозна, чи стверджував, чи заперечував.

– Але це ж ти до мене приходив і сидів там, на лавці?

Тоді батько кивнув. Взяв її за плечі й притис до себе.

– Значить, ти нікому нічого не зробив лихого?

Батько знову кивнув, і вона відчула, що він міцно стис їй руку. А може, це вона міцно стисла йому руку? Вони пішли по стежці в траві, вузькій для двох, отож вона йшла по стежці, а він ступав по траві.

– Скажи мені щось, тату, – попросила вона. – Накажи, щоб прийшов до мене сон.

– Я і є твій сон, доню, – сказав батько. – Бо й ти, і мати твоя щодня, чуєш, щодня – сон мій.

– Але хіба так може бути, тату?

– Може, – сказав чоловік. – Бо це і є наша любов. Любов же, доню, – єдина в світі правда, яку не зітреш, як крейдяний напис на дошці.

8

Тітка Аполінарія сказала правду: її господиня прийшла до неї наступного дня. Насмішило Мирославу в цій ситуації те. що вона повелася точнісінько так само, як тітка Аполінарія: несміливо постукала в двері, в дім зайти категорично відмовилася, тільки незграбно тупцялася на ганку. Лишилося для Мирослави секретом ще й те, як господиня тітки Аполінарії так швидко й безпомильно розшукала їхню хату, адже відстань між нею й Смолянкою таки чималенька. Але факт лишався фактом: жінка тупцялася на їхньому ганку, і тітка Аполінарія вийшла до неї велична, випростувана і з кам'яним обличчям.

– От що значить золото, – сказала Ванда дочці, коли Аполінарія зачинила за собою двері.

– Яке золото, мам? – вдала із себе не відаючу Мирослава.

– А те, про яке нам розказувала та жінка, – відповіла Ванда. – Тітка Аполінарія сказала їй, що в неї є сховане золото. От вона й тримається за тітку, як воша кожуха.

Мати жартувала, і то був рідкісний випадок. Але хтозна, чи й жарт то був: обличчя мала сухе і строге.

– Хочеш, щоб тітка Аполінарія в нас жила? – спитала дівчинка.

Тобі вона не тітка, а баба, – поправила Ванда. – Проситься коли-не-коли в нас підночовувати. Тоді, як ця хазяйка виставляє її за двері.

– А чого вона виставляє її за двері?

– Ну, це діло житейське, – буркнула Ванда. – Всі ми в цьому світі трохи добрі, а трохи й злі. в

– І ти? – спитала Мирослава тоненьким голоском.

– Я про себе не знаю. Ніхто про себе не знає – живу як живеться, – ухильно відказала мати. – А лихими люди стають тому, що багато зла падає їм на голови.

Мати сьогодні була в якомусь похмуро-сумирному настрої, і Мирослава вирішила їй не навдокучати зайвими запитаннями. Вони сиділи у вітальні й чекали, коли повернеться Аполінарія…

Вона повернулася нескоро, але була так само велична і зі скаменілим лицем.

– Ну от, Вандусю. – сказала, сідаючи, – повертаюся на місце свого вигнання. Чогось та сатана хоче поговорити ще Й з тобою, але твоє право з нею ні в які розмови не вступати. Вклала собі в голову, що ти хочеш відібрати моє золото, – по лицю тітки Аполінарії ковзнула всмішка. – До речі, я їй так і сказала: хтозна, чи ти захочеш з нею говорити, хай трохи почекає, а коли ніхто не вийде, то

Відгуки про книгу Білецькі - Валерій Олександрович Шевчук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: