Білецькі - Валерій Олександрович Шевчук

– А може, тьотю, поп’ємо чай на кухні?

– Хочеш прийняти мене як бідну родичку? – спитала Аполінарія.

– Та що ви таке говорите! – вигукнула Ванда. – Там би нам ніхто не перешкоджав.

– Воля твоя, – сухо відказала Аполінарія. – Але мені й тут ніхто не заважає.

– Зважте, що в Мирослави тонкий слух, прошепотіла Ванда.

– А в мене немає перед світом таємниць, – голосно відповіла Аполінарія. – Ні перед старими, ні перед молодими, ні перед дітьми. Хіба що перед стражами закону, – вона засміялася.

– А що у вас є перед стражами закону?

– Тільки те, що живу непрописана, – сказала Аполінарія. – Ну, і ще дещо невеличке. Вже багато літ, Вандусю, я непрописана.

– Хіба так можна? – здивовано спитала Ванда.

– Здається, можна, коли я живу. Отож якби прихистила мене на короткий час, то не мала б клопоту з пропискою.

– Але який же це клопіт?

– Знаєш, це може бути й клопіт. Паспорта в мене ж також нема.

– Як це нема? – вже з жахом спитала Ванда.

– Мусила б пам'ятати, що мій дім загинув. – спокійно повідомила Аполінарія. – І загинули там усі документи. З тим чоловіком, про якого я говорила, непрописана я жила, тож по той паспорт нікуди й не ходила. Та й навіщо він мені, старій і самотній?

– То оце ви ніде й не числитеся?

– Ніде, – трохи гордо сказала Аполінарія. – Бачиш, досі якось дожила.

– А я то думала, – мовила Ванда. – Робила щодо вас запити… В паспортному столі… Гадала, що ви або кудись переїхали, або щось із вами тоді сталося…

– Може, й сталося б, коли б не вийшла тоді з дому, сказала Аполінарія. – Але я живуча. Живуча й умію ховатися…

– Але ж навіщо вам ховатися? – здивовано спитала Ванда.

– А того, що мене як безпаспортну й посадити можуть.

– А хазяйка ваша паспорта у вас не вимагає?

– Їй навіть так ліпше, – сказала Аполінарія. – Бо ті, кого прописують, йдуть в Обехаес і платять за квартиру не хазяям, а туди. А не прописана я в Обехаес не піду, і вона це добре знає. Тож лупить із мене грошики, а коли, буває, я опинюся часом… ну, сама маєш розуміти, то вона мас нагоду варити з мене трохи води… Це я вирішила тобі розказати, бо ти з доброти своєї хотіла мене забрати до себе. Отож прийшла пояснити, чому не можу жити в тебе, бо так ти стала б ніби співучасницею такої тяжкої злочинниці, як я…

Вона зареготала хрипко, несмішно, але наразі той сміх обірвала. Тоді зависла в кімнаті тиша, аж Мирослава почула, як тріскотять за вікном цвіркуни.

– По-моєму, тьотю, – сказала нарешті Ванда, – вам треба просто піти в міліцію, розказати все, заплатити штраф і по всьому… Не будуть же вони таку стару жінку, як ви, садити…

– Садять усяких. – категорично сказала Аполінарія. – А може, буде й так, як ти кажеш, не знаю. Але нікому ніякого штрафу платити я не збираюся і ні до кого нічого просити не піду…

– Але ж чому, тьотю? – вигукнула Ванда.

– А тому, що вважаю: всі ці прописки, паспорти це те, що людину принижує. Навіть виходити в світ з простягнутою, жебрущою рукою не так принижує, як це. Бо перше право людське – жити як заманеться, і їхати туди, куди людину вабить. Бо жити людині, де їй заманеться, не чинячи зла, – це не переступ, Вандусю. Злочин – од слова «хто», а я нікому ніякого зла в житті не вчинила, хіба що зі своєю хазяйкою посварюся чи поб’юся. Але й то не зло, а тільки непогодженість. Совість у мене чиста, от що головне. Нічого я не вкрала, нікого не вбила і не зарізала. Отак, Вандусю!..

Дивні речі ви кажете, тьотю, – мовила Ванда. – Хіба ж можна так жити?

– А я живу. Сподіваюся, не донесеш на мене?

– Як ви могли таке подумати? – згукнула Ванда.

– Довго важилась, перш ніж прийти до тебе і все розказати, – рівно повіла Аполінарія. – Вирішила: мушу тобі це розказати, бо ти мене розшукала. В тебе добре серце, раз запросила жити в себе. Але жити в тебе, як бачиш, я не можу, хіба що в одному можеш мені допомогти. Бачиш, на мою хазяйку, загалом людину непогану, часом нападає гедзь – це тоді, коли вона зневірюється, що в мене й справді є золото. – Аполінарія засміялася.

– Золото?

– Еге ж, золото, хіба вона тобі не розповідала? Чудні речі. Вандусю, виходять. Колись я їй сказала, що в мене є золото, царські рублі, але я їй віддам його тоді, коли вона дозволить дожити в неї віку. За плату, звісно, й без харчу – це я собі ще годна добути. За те тільки, щоб дожити, бо, правду кажучи, я мало їй плачу за квартиру. Менше, ніж інші люди. І це я чиню не тому, що мені бракує чи не могла б платити більше, а тому, що трохи відкладаю на чорний день. Я вже казала, Вандусю, що старість – це лютий ворог і з нею треба вміти боротися. Не покладаючи рук. Ну, я й вигадала оту казку про золото: часом вона в те золото вірить, а більше – ні. А вірить тому, що в мене й справді є одна золота монета, мені її той чоловік передав, і яким я жила, от я її якось хазяйці й показала…

Мирослава знову почула глухий регіт, схожий більше на кашель, а не сміх.

– А чим, ви сказали, я могла б вам допомогти? спитала Ванда.

– Тим, що я часом, як ту сатану вкусить гедзь, могла б прийти до тебе та й переночувати ніч-другу. Від цього й тобі ніхто б нічого лихого не прописав, та й я б не ночувала на ганку. Не ті в мене літа, щоб на ганку ночувати.

– То оце, може, й сьогодні прийшли через те?

– Через те. Ніколи не була нав’язлива, отож і казала: прийду, як припече.

– Припекло? – тихо