Білецькі - Валерій Олександрович Шевчук

– До кісточок, – відповіла бадьоро Аполінарія. То не жінка, а сатана в спідниці, коли її кусає гедзь. А мені при моєму status quo міняти квартиру аж ніяк не хочеться. Ще побачиш, вона прибіжить за мною. Бо вона жалібна, а трохи й жаліслива. А може, оцей блискіт її засліпив. Глянь, правда блищить?

Здається, вона демонструвала Ванді свою золоту монету, бо знову зависла пауза.

– Ой! – згукнула Ванда. – А про чайника я забула!

– Зніми з вогню того чайника і не морочи собі голови, – сказала Аполінарія. – Я прийшла до тебе порозмовляти, а не чаї пити. Мені в мої літа чаї вже не смакують…

Почулися кроки, за кілька хвилин вони загучали знову. Ванда поверталася. В Мирослави заклякло тіло, але вона не хотіла покидати свого місця, – чекала, чи тітка Аполінарія не заговорить про батька. З почутого зрозуміла вона мало, хіба те, що тітка Аполінарія непрописана і через це ховається від міліції, що вона ніякого нікому зла не зробила і що часом вона в них ночуватиме.

– Я хотіла б у тебе розпитатися про Сильвестра, – сказала Аполінарія.

– Може, тьотю, ліпше не будемо про це? А може, іншим разом? – якось жалібно сказала Ванда.

– Тяжко тобі?

– Тяжко, – зітхнула Ванда.

– Гаразд, розкажеш, коли тобі захочеться. Пам'ятаю, що він подався до Середньої Азії. Але ти сказала, що він довго там не затримався…

– Він повернувся. – глухо молила Ванда.

– І ти його ховала?

– В льоху, – мовила Ванда. – А перед тим, як прийти до мене, жив у склепі на Польському цвинтарі.

– Боже мій! – тихо вигукнула Аполінарія.

– Давайте не будемо про це, тьотю.

– Гаразд, – сказала Аполінарія. – То, може, я переночую в тебе сьогодні?

– У мене є вільна кімната, – мовила Ванда. – Приходьте коли хочете й ночуйте. А ні, перебирайтеся до мене зовсім.

– Дякую тобі. Вандусю, – тепло сказала Аполінарія. – Але та сатана мене не залишить, дуже їй пахне моє золото, а може, ми з нею якось і зжилися. Вона, знаєш, теж нещасна і теж сама, як палець. Чоловік у війну загинув, а єдиний хлопець снаряда розбирав і підірвався. Вона ще по мене прийде.

– А ви її наладьте, – мовила Ванда.

– Боюся більше зло у ній розбудити, – сказала Аполінарія. – Розбудиш більше зло, ще й донесе. Не за те, що я без прописки живу – це і її звинуватили б; не знаю, що вони там за це ліплять – а за рознещасне золото. Те золото й мені вже в печінках сидить, ліпше б я його мала і їй віддала.

– Дивіться, як вам виходить, – сказала Ванда. – А тепер ходімо на кухню, я вас нагодую. Зараз гукну Мирославу.

Дівчинка кинулася у кімнату і стала біля розчиненого вікна. Зарипіли двері.

– Не читаєш? – спитала мати. – А ми з тіткою Аполінарією трохи собі по-старечому потеревенили. Вона в нас на ніч залишиться. Їсти будеш?

Мирослава цієї ночі заснути не могла. Відчувала якийсь неусвідомленнй жах, бо те, що говорилося сьогодні у вітальні, принесло їй більше незнання, ніж відання. Досі вона знала, що її батька «забрали», отже, він учинив щось таке, за що «забирають». Потім прийшло оте чудне слово, що його вимовила колишня подружка – «враг». Це слово було неясне, навіть темне, від нього віяло чимось моторошним, незбагненним – це була таємниця, якої вона не хотіла, боялася розкривати. Й сама знала, що батька забрали після війни, але з невиразних натяків тітки Аполінарії в розмові з Вандою ще тоді, коли вони сиділи в тітчиному дворі, виходило, що батька «забирали» й до війни; раніше вона нишком думала, що він повівся якось не так у війну, але тепер ця історія поглиблювалася в час, коли її не існувало. Корінь її й справді там, але від цього яснішою не ставала. Чому батько втікав аж у Середню Азію? Хто із знайомих був тим, хто не побоявся його переховувати? Чому він звідтіля повернувся? Чому жив у склепі на Польському цвинтарі? Вона уявила собі людину серед трун та людських кісток в оточенні темних хрестів, обелісків, де гуляє якийсь особливий чорний вітер, і їй шкіра дубла на спині. Хотілося закричати в цю теперішню, спокійну, без чорного вітру, трун та обелісків ніч, і вона кусала подушку, забивала собі пошивкою рота, адже нічого, нічого, нічого вона не розуміла. Що вчинив страшного її батько, чому його так пильно розшуковували? Уявляла, як крадеться серед ночі той чоловік, який так чудово їй приснився в ніч перед проводами, чоловік у подертому фраку, в пожмаканій сорочці (чомусь бачився він їй у що ніч саме такий), з краваткою-метеликом, збитою набік, з розтріпаним волоссям і пітним лицем – чоловік, який учинив щось таке загадкове, що проти нього постав цілий світ, аж не мав він уже місця під сонцем, хіба що в склепі на цвинтарі, а потім у льосі, де було вогко, темно й холодно. Ні, вона нічого не розуміла, нічого не знала, а може, він так само, наївно подумала вона, не мав паспорта й не був прописаний? А може, він був як батько Павлика Морозова, про якого з таким натхненням розповідала недавно їхня класна керівниця? Той Павлик виказав власного батька, але вчителька не розказала, що сталося потім із тим батьком. Ні, Мирослава відчувала: щось тут не так. але що не так? Їй заболіла голова, їй заболіло в грудях, вона вислизнула з постелі й підійшла до вікна. За стіною спала тітка Аполінарія. також людина без паспорта й прописки: а може, їй, Мирославі, годиться так само, як Павликові Морозову, піти в міліцію і виказати тітку Аполінарію? Бо, може, ця тітка не просто собі тітка чи баба, а шпигун? Дівчинку облило холодним потом, і вона затремтіла. Припала обличчям до шиби і з якоюсь пожадливістю вдивлялась у садок. Кудлатими тінями, як моторошні, закутані в сірі тканини велетні, стояли дерева, місяць тьмяно освітлював стежку, яка ледь-ледь біліла, стелячись поміж чорної трави; ледь-ледь бовваніла лавка біля клумби; дівчинка здригнулася, бо їй здалося, що на цій лавці хтось сидить, хтось зовсім розмитий, хтось прозорий, а може, це так палала на лавку тінь? Тінь, котра могла б їй щось розказати, щось пояснити, коли б так