Білецькі - Валерій Олександрович Шевчук

– Покинь собаку, – сухо наказала Ванда. Вона сиділа на лавці строга й випростана, і Мирослава мимоволі перейнялася її поважністю. Жіночка стояла навпроти й пильно їх обзирала.

– Кажете, плем'яниця? – спитала вона.

– Племінниця, – підтвердила Ванда. – А вас це не влаштовує?

– Та не, я нічо, – знітилася господиня. – Просто старушка не розказувала, що в неї є плем’яниця. Старушка моя, я вам признаюся, з характером, навіть за кватіру почті нічо не платить…

– Тоді ви її й виганяєте, – немилосердно сказала Ванда. Песик усе ще терся біля Мирослави, на Ванду він позирав, однак, недовірливо.

– І це вам розказали, – спокійно сказала господиня. – А як ви поступили б на моєму місці? Родичі її, казала, не признають, не обідьтеся, коли й справді ви неїна родичка, старушка гроші має, а за кватіру платить хоче не всіда. Прийняла я її, можна сказать, із ласки, з доброго, сказать, серця, взяла цей клопіт собі на голову. То що мені дєлать? Не платиш, то ось вам. кажу, добра женщина, двері. Хоч ви і паньою були колись, кажу, а я вас знать не знаю і ви мені не в пользу і не в рощот… То це я щось таке неправильне роблю?

– А гроші де вона дістає? – спитала Ванда.

Жіночка позирнула на неї з підозрою.

– І вам інтересно про її гроші? – спитала хитренько. – Це діло, можна сказать, тонке. Не знаю, чи вона позволить про це балачки вести.

– Чому ж не дозволить?

– А того, що вона, хоч і паньою колись була, а теперички в неї занятіє мало благородноє. Я нічого не кажу, й так люди живуть.

– Як це? – нахмурилася Ванда.

– А так, – жіночка поставила долоню вгору. – Тільки я вам нічо не казала.

– Жебрає? – здивовано спитала Ванда.

– А що їй остається робить? – шепнула жіночка. – Нє, вона старушка акуратна, в комнаті чистоту трима, а коли вже йде на промисел, то понімаєте, одягнеться не так, бо їй, знаєте, і жалость тра в людей викликать…

– Дивні речі ви кажете, – строго мовила Ванда.

– Чого дивні? І так люди живуть.

Мирослава забула й про свою втому, і про песика: те, що тітка Аполінарія жебрачка, вразило її не менше, як Ванду.

– Це я сказала, щоб ви з нею осторожні були, – мовила жіночка. – Воно старушка з характером. А ви що, житомирська?

– Житомирська, – сказала Ванда.

– Хм! – крутнула головою господиня. – Не казала вона, що родичів має. Це ви. може, од неї одказалися?

– Я хотіла б з нею поговорити, – мовила сухо Ванда.

– Воно, конєшно, – не рушила з місця жіночка. – А хто вам сказав, що вона в мене живе?

– Люди. Впізнали її і розказали.

– Воно, конєшно, – всміхнулася сардонічно господиня. – Вона, мо, стісняється!..

– Хто?

– Ну, старушка. Тут у нас сусіди й не знають, чим вона займається… Ну, і я мовчу… Мені що, платиш – живи, а не платиш, шукай таких, котрі за дармачка тебе приймуть. Це ви її, мо', і забрать хотіли б?

– То вже моє діло, – гостро сказала Ванда. – Покличте її, треба побалакати.

– Воно, конєшно, – здвигнула плечима господиня. – Тільки коли думаєте, що вона золото має, то це вона таку пушку пуска… Думає, що знайшла дурних, які повірять у те золото. Я її манаття до нитки перетрусила, немає в неї ніякого золота.

– Що це іще за золото? – здивувалася Ванда.

– Ну, ви начебто й не знаєте? – моргнула жіночка. – Це вона мені перш тоже тим золотом голову запаморочила. Пустіть, ка', на кватіру, то я вам, як помирать буду, золото своє віддам. Це мене так на пушку взяла. Хитра старушка…

– Але ж ви її тримаєте? – холодно спитала Ванда.

– А де ж мені її діть, коли й родичі одказуються? – смикнула плечем господиня. – Вона старушка акуратна, за кватіру трохи й платить…

– А коли не зможе платити?

– Ну, то в дом хроніка піде. А може, й ви заберете, – спокійно сказала господиня. – То що, кликать?

– А чого ж я тут сиджу?

– Ну, я не знаю! Може, вам удобніше після того, що я сказала, старушки не тривожить. – Вона перевела очі на Мирославу. – Красіва у вас донечка…

Мирослава зашарілася і схилилася до песика, який аж стрибав до неї.

– Знаєте що, мадам, – сказала сухо Ванда. – Я прийшла побачитися зі своєю тіткою і хочу з нею перебалакати…

– Ну да, – зітхнула жіночка. – Це вже вам про її золото розказали. Ну що ж, хай оддає його вам, – вона повернулася й пішла в хату. – Зараз покличу! – повернулася вона від дверей.

– Кличте, кличте, – неприязно озвалася Ванда.

Тітка Аполінарія вийшла хвилин через п’ятнадцять. Була майже така, як уявляла її Мирослава: ставна, худа, з обличчям трохи й величавим, у сірому, в квіточку ситцевому платті, з матерії простої, але, як здалося дівчинці, й накрохмаленої. Стала на ганку і якийсь час дивилася на них, Ванда аж підхопилася з місця. З дверей визирало непомірно зацікавлене лице господині, була вона вже без хустки, і її простоволоса голівка здавалася зовсім маленькою. Зрештою, господиня й собі вислизнула на ганок, але тітка Аполінарія повернула до неї голову і сказала глухо, але виразно:

– Вибачте, Маріє Іванівно, це прийшла до мене моя племінниця, і я маю до неї невеличку розмову.

Говорила вона правильно, цілком літературно, голосом добре поставленим, як у актриси, і Мирослава ще більше здивувалася.

– Ну да, ну да, – сказала господиня, але не подумала піти.

Тоді тітка Аполінарія розвернулася до неї всім тілом:

– Не чули, що я сказала?

– Чого ж, чула, – сказала покірливо господиня. – Я вам не буду мішать…

Вона так само швиденько шмигнула назад у двері, але причинила їх нещільно; Мирослава принаймні добре бачила її специфічний, довгий і пригнутий на кінці ніс.

– Доброго дня, тьотю, – сказала Ванда.

– Я так і знала, що ти мене знайдеш, – сказала тітка Аполінарія, розцілувалася з матір'ю, а тоді зирнула згори на Мирославу. – Оця славненька