Білецькі - Валерій Олександрович Шевчук

жінок – гарних, негарних, старих, літніх і молодих, з обличчями простими й тонкими – були в руці білі вузлики. І Мирославі здалося, що це, може, й не так важливо, до кого саме еони йдуть: до діда, баби, прадіда, прабаби, батька чи матері – вони йдуть в одному напрямку, і все це та ж таки дорога до батька. До того чи тієї, який чи яка, розчинився в цьому залитому сонцем повітрі, живий він чи неживий, але якого нема. Всі вони, зрештою, йдуть у нема, бо часом не так живий образ, видимий образ тієї чи іншої людини живе в уяві тих, котрі йдуть, у серці їхньому та в душі, а оте нема, бо оте нема і є найбільша з великих таємниць світу – ось чому всі приготували білі клуночки, в яких крашанки й паска, бо саме так вони навчилися єднатися кожен із своїм нема, і це навіщось їм потрібно.

– Ходім, мамо, – сказала Мирослава. – Ходімо!

І вони знову йшли та йшли, бо дорога була довжелезна, бо дорога була ніби й без кінця, а повз них пропливали будинки з порожніми очима-вікнами, забільмлені фіранками, будинки нові і облуплені, дерева з клейкими запашними листками, ще покритими лискучою плівкою. Тож у повітрі й відчувалася весна, тож трава, яка росла в дворах, у щілинах бетонних плит на хідниках і між бруком та на газонах, сміялася, тож сонце дивилося премудрим оком з прижмурцем. Дівчинка згодна була йти отак безлік часу, втома пропала, бо вона й справді відчула отой ритм, якому улягали всі ці люди. Вона не знала, що оцей ритм, якому улягали, цей їхній хід, і день оцей, і материне обличчя, і вираз інших людських облич, які тоді запримітила, і обличчя дітей, котрі йшли чи їхали на батькових руках та шиях, і світло білих чоловічих сорочок, і сяйво від клуночків із крашанками й пасками навіки залишаться в її пам'яті, і весь час, у той чи інший момент – все це знову і знову з'являтиметься в уяві, все це чомусь її турбуватиме і завжди хвилюватиме. Хоч нічого особливого не відбувалося, але вона таки ніколи не забуде цієї дороги і того, чи закінчився асфальт і як пішли вони по вулиці грунтовій; і про легеньку куряву, яку здіймали черевики й туфлі, і про те, що якась дитина не витримала й заплакала, про те, як вони прийшли і як побачила вона зарослий травою цвинтар з безліччю хрестів та могилок, і безліч людей, що сиділи біля тих могилок, і паски з крашанками в густій траві, що виросла на могилках, і те, що люди сиділи там гуртками, їли й пили горілку; і про повні чарки, поставлені в ту ж таки траву – для тих, кого з ними не було й ніколи не буде, про попа в розшитих ризах і з густенною бородою, який стрибав через могилки – поспішав відспівати якомога більше відправ, і про те, що й вони сиділи на траві з матір'ю і мовчки дивилися на дерев'яного, потрісканого й потемнілого від часу хреста, на якому було написано потемнілою фарбою рідне їм прізвище; і горіли свічки біля пасок та крашанок, і відчувався дивний запах трави, воску і ще чогось, може, зілля, яке росте тільки на цвинтарях, а може, воно й пахне отак дивно тільки на цвинтарях. Тоді й захотілося Мирославі заплакати, бо їй раптом стало невимовно жаль: матір, себе, оце напівстерте дівоче прізвище материне, оцих людей, що тихо гомонять, того, що дорога до нема все одно не закінчилася, бо вона й не кінчається ніколи. А ще вона хотіла заплакати тому, що думала про чоловіка, який, можливо, не помер, але якого також із ними нема, того, що приходив сьогодні у її сни, назвався батьком, але обличчя мав дідове, саме нього діда, біля могили якого вони сидять. От чому Мирослава раптом заплакала, а мати здивовано зирнула на неї, рвучко притисла до себе й поцілувала.

– Ну чого ти. дурненька? – спитала вона.

4

Дівчинка була майже вичерпана. Вони залишили цвинтар, усіх тих людей, що, підвипивши, зачинали вже голосніші балачки, попа, який все ще невтомно стрибав через могилки і гугняво виспівував заупокійню, ковтаючи слова, його вгощали біля кожної могили, і ніс його вже цвів, як найчервоніша з крашанок, але він не здавався, не п’янів і не припиняв роботи. Вони залишили свій приніс на могилі і пішли по грунтовій смолянській вулиці. Вряди-годи мати зупинялася біля жінок і розпитувалася; жінки щось оповідали матері високими мирними голосами, але значення їхніх слів не доходило до Мирославиної свідомості. Отак вони й шукали тітку Аполінарію. і світ у Мирославиних очах трохи скаламутився і став не такий прозорий, скаламутилося й сонце в небі, але вона покірно й уперто йшла, тільки губку закусувала. Нарешті вони зупинилися біля якихось старих воріт і біля якоїсь старої, з темних, жолобкастих дощок хвіртки, у дворі залящав брудно-білий, напівхатній, напівланцюговий песик – гібрид усіх можливих собачих порід; до хвіртки пішла маленька жіночка, закутана в сіру вовняну хустку, з малим личком і напрочуд гострим, пригнутим на кінці носом. Жінка дивилася на них насторожено й цікаво, аж іскри пирскали їй із очей. Губи, однак, мала повні, соковиті, червоні, ніби напомаджені, якось дивно вони палали над зібганим у вузлик підборіддям.

– Чи тут живе Аполінарія Марцінковська? – голосно спитала Ванда.

Жіночка розтулила рота з отими повними червоними вустами, очі її знову пирснули снопиком іскор, але нічого не сказала, тільки спинилася й зирила отак чудно.

– Я її племінниця, – сухо повідомила Ванда.

– Заходьте, заходьте, – заусміхалася жіночка. – Старушка у мене на кватірі, да!

Песик стояв біля ноги господині, обтягнутої простою, з гумкою, панчохою, і немилосердно лящав.

– Вдома вона? – спитала мати, коли вони зайшли. Песик миттю перестав лящати, підбіг до Мирослави, і вона зігнулася, щоб його погладити.

– Не гладь його, бо вкусить, – спокійно застерегла жіночка.

Але песик Мирославу не вкусив. Замахав хвостиком і задоволено заскавчав.

– Ваша дєвочка хороша, – сказала жіночка. – Цей Стамбул така зараза, що кусається. А її, бач, признав.

– Можна нам побачити Аполінарію Казимирівну? – спитала Ванда.

– Можна, чому ж не можна, – сказала жіночка. – Ось присядьте, – махнула вона на лавку, – спочиньте, а я її зара гукну.

Вони сіли на лавку, песик лащився біля Мирослави, навіть