Білецькі - Валерій Олександрович Шевчук

І ти розповідав щось веселе, але мама не сміялася, тільки я. А ще пам’ятаю, як ти ніс мене «на барані», і мені було так високо, так високо, такий якийсь дивний світ був мені з тієї висоти. Правда, ти високий, тату?» Але він мовчав, тільки загадково всміхався, і вони кружляли в танку, кружляли, а вона відчула, що входить у якийсь барвистий, химерний сон, у якому було багато зеленої барви, росла дуже висока трава, дуже високий очерет на якомусь круглому, мов око, ставку, і сліпучо-білі лебеді, зовсім такі самі, як на отих картинах, що їх продають на товкучці і які творять при допомозі пульверизатора і накладних вирізок. І їй здавалось у тому сні, що світ – це така картина, творена при допомозі пульверизатора, і вона, Мирослава, йде по намальованій стежці в зеленій траві, власне, не йде, а біжить, підстрибуючи, і знає, що ззаду ступає одягнутий у білий парусиновий костюм її батько. Вона озирнулася, і все було справді так, тільки оті пульверизатори і художники забули намалювати чи, власне, нафуркати батькові обличчя. Але все одно, вона знала, що він іде по стежці в траві і всміхається до неї, бо навколо надто багато сонця, і, здається, саме те сонце розмило отак риси батькового обличчя.

– Зможеш, тату, зробити так, спитала вона тоном змовниці, – щоб завтра було сонце, а не дощ?

– Чого ж! сказав батько. Коли тобі так хочеться…

– Мені дуже хочеться, тату, дуже! Так хочеться, що не сказати! – прошепотіла Мирослава.

Вона прокинулася і відразу ж, просто із постелі, метнулася до вікна, хоч кімната й так була залита сонцем, вікно її виходило на схід. Відчинила поривно стулки і побачила густо-голубе весняне небо, побачила зелену молоду траву, що вже виросла в їхньому садку, побачила скопану вчора матір’ю клумбу, яка була ще покрита легесеньким серпанком, побачила клейке і ще зовсім крихітне листя на деревах, побачила, що сонце сидить в одному із них, ніби велика жар-птиця; вдихнула на повні груди свіжого повітря, повного смолистого запаху бруньок й того першого листячка, і аж захлинулася від незвіданого щастя, адже все справджувалося: батько виконав свою обіцянку, небо було чисте, без жодної хмариночки, небо сміялося й палахкотіло, і весь світ сміявся, отже, нічого їм сьогодні не завадить, отже, підуть вони на ті проводи і відвідають не лише дідову могилу, але й ту загадкову тітку Аполінарію, отже, сьогодні буде той день, у який відкриваються перед такими малими й нерозумними істотами, як вона, віщі таємниці. Мирослава аж засміялася тихенько і почула в собі теплу й соковиту музику, саме ту, якої ще не написали композитори і яка зовсім не схожа на вправи, що їх вона розучує, – це була музика юної душі, котра, може, вперше в житті відчула: не все, що дуже й дуже хочеш, не справджується. Закусила губку й стояла так, щаслива до знемоги, бо сонце є, бо небо є, бо пахне молодим листям, бо їй снився чудовий сон, якого вона не забуде, бо той сон і провістив ні сьогоднішнє щастя.

– Тату, тату, – прошепотіла вона палко. – То неправду мені сказала мама. Ти в мене є, і я це напевне знаю!

2

Мати вже робила крашанки (святкували вони Великдень по-католицькому, цього року він був раніше від православного: проводи ж були від Великодня православного), отож мати фарбувала того року яйця вдруге – Мирослава вийшла до неї в нічній сорочці. Вона ступала по зелених дошках їхньої вітальні, і її потягло раптом до фортепіано. Але не піддалася цій спокусі, тож рушила просто на кухню, де чаклувала мати. У білій емальованій каструльці, в цибулячому лушпинні, з брунатного варива показували круглі спинки крашанки; тут-таки розводилася фарба червона й синя, і в розчині мокли червоні й сині круглі спинки. На столі стояла спечена ще вчора паска, бо свою великодню вони давно з'їли; мати була якась не така, як завжди, не було в ній сьогодні нічого різкого й гострого, і Мирослава раптом задивилася на неї – була її мати колись у молодості гарна. Трохи тієї краси повернулося до неї сьогодні, а може, принесло їй ту загублену красу вранішнє сонце.

– Мамо, – спитала дзвінко Мирослава, – а чому в нас підлоги зелені?

– А тому, – м’яко всміхнулася мати, – що треба нам чимось різнитися від інших людей…

– А сьогодні можна грати на фортепіано?

– Можна, але не дуже веселу музику. Сьогодні день пам'яті…

– Думаєш, тим, кого нема, не хочеться веселої музики?

– Не знаю, – сказала Ванда. – Але веселою музикою померлих не поминають.

Мати виймала чайною ложечкою червоні й сині крашанки і клала їх на освітлені сонцем тарілки – вони лискотіли покатими боками.

– Коли підемо? – спитала Мирослава.

– Після обіду, – сказала мати. – Снідатимеш?

Але вона не хотіла ще снідати; щось таке дивне відчувала і зовсім не сумне – якесь піднесення схвильоване; ні, вона не гратиме зранку, бо їй не хотілося сумної музики. Краще вона посидить тут у кухні й подивиться на оцю чудну сьогоднішню матір, на обличчі якої ранішнє сонце розбудило трохи колишньої краси.

– То це ми сьогодні й батька пом'янемо? – спитала несподівано.

Мати здригнулася, аж розбуджена краса з її обличчя зникла, знову воно стало сухе, старе і строге – буденне обличчя з вузькими вустами і примруженими очима.

– Я тебе просила, доню, на цю тему не говорити, – коротко сказала мати.

– Але ж чому, мамо?

– Тому, що я тебе про це просила, – її голос зривався.

– Добре, мамо, – прошепотіла Мирослава. – Я сказала про це, бо він мені сьогодні снився.

– Не треба, щоб він тобі снився! – гостро зауважила Ванда.

– Хіба так можна? – здивувалася дівчинка.

– Не думай, то й не снитиметься.

– Гадаєш, він ще живий? – так само спитала Мирослава.

– Нічого я не гадаю, бо нічого не знаю, – несподівано прямо відповіла Ванда.

– Вибач мені, мамо, – прошепотіла дівчинка.

– Нічого вибачати, – м’яко озвалася мати. – Так буде ліпше й мені, і тобі.

Мирослава не спитала, чому «так буде ліпше», їй здалося, що яснобарвні крашанки на столі втратили трохи сяйва, а може, це сонце зайшло?

– Іди вдягайся, – сказала Ванда, виймаючи брунатні крашанки. – І не забудь почистити зуби,