Білецькі - Валерій Олександрович Шевчук

Ванда сиділа, випроставшись на стільці, очі її погасли й подобали на притьмарене скло.

– Дивно, – сказала вона. – Дивно!

– Нічого дивного, – мовила Марися, покліпуючи. – А може, вона не хоче бути тобі морокою?

– Комусь чужому морокою вона стала, – відказала задумливо Ванда.

– Не знаю, – зацокотіла Марися, – чи треба було мені розповідати про ту твою тітку… Але як почула, що й вона Марцінковська, то відразу мене мов освітило. Думаєш її навідати? – спитала обережненько.

– Звісно, – сказала Ванда. – Виберемо з Мирославою вільний час і підемо. До речі, я давно збиралася на Смолянку. Адже знаєш, на Смолянці похований мій батько.

– Якось призабула, – спитала Марися, – чого його поховали не на Польському цвинтарі, а на Смолянці?

– Його ховали з лікарні, – печально мовила Ванда. – Мене тоді не було в Житомирі, а він так раптово помер.

– Ага, ага, – закивала головою Марися. – Тоді ти поїхала в Київ до свого… Така сердита була на тебе мати, що й не повідомила?

– Ах, Марисю, – сказала різко Ванда, – ти й справді все переплутала. Мати моя померла раніше від батька. Телеграми давати було нікому…

– А та Аполінарія? – вкрадливо спитала Марися. – То ж був її брат.

– Аполінарія телеграми мені не дала, бо не знала моєї адреси. Ми тоді так перебивалися, що я сама не знала своєї адреси.

Мирослава сиділа біля вихолодженої філіжанки з фруктовим чаєм тихенько, як мишка. Світила до матері великими очима, так дивно було їй на серці й цікаво – мати не могла того не помітити.

– Якісь дурні балачки ми завели, – обірвала вона розмову. – Хоч як там було, дякую тобі, Марисю, за вісті. Я й справді була переконана, що тітка не живе, але все може бути…

Отак Мирослава довідалася про існування тітки Аполінарії і, засинаючи після того чаювання, вона дивилась у вікно, в якому стояв місяць, було їй дивно, а може, й трохи моторошно, адже навколо лахмата ніч, і місяць аж тремтить у шибці, а вона така мала й самотня у світі, і це тому, що в світі цьому безліч існує таємниць. Може б, і хотіла дівчинка їх розгадати, але не стає їй для того ані розуму, ані сили. Ось навіть розмова про материну тітку – скільки ще тут незбагненного! Чому дорослі, думала вона, відчуваючи, що мерзне під тонкою ковдрою, облита холодним місячним промінням, так люблять усілякі недомовки, чому так неохоче оповідає їй мати про своє колишнє життя; чому згадувати батькове ім'я в їхньому домі заборонено; навіть тітка Марися, коли згадує про нього, то каже «твій» чи «той, ну, знаєш»? Чому вони живуть так самотньо, навіть гостей не збирають і не святкують ніяких свят; навіть тітка Марися зі своїм Владеком з'явилися в їхньому домі недавно, і коли це сталось уперше, мати аж зовсім з того не зраділа. А коли дівчинка поцікавилася, хто це така, оця тітка Марися – родичка? – Ванда нахмурилася і різко сказала, що ніяка їм тітка Марися не родичка, а колишня її подруга, яка ні сіло ні впало згадала про неї.

– Так говориш, – наївно сказала Мирослава, – начебто не рада, що знайшлася твоя колишня подруга.

– Вона ніде не дівалася, – так само різко мовила Ванда і, повернувшись, пішла на кухню, так і не роз'яснивши Мирославі нічого до пуття.

І от нарешті мати сказала оту вирішальну фразу: «На проводи відвідаємо дідову могилу», і Мирослава аж задихнулася від незнайомого, щемкого почуття, бо їй, у її тихім, одноманітнім житті пообіцяли свято. Свято ж це щось таке, уявляла вона, як дуже й дуже сонячний день. Вона ж любила сонячні дні в усі пори року: узимку із відчуттям хрумкого, сліпущого снігу та з вицвілим небом; весною з густим духом землі, яка пробуджується й починає родити зілля, і з густо-голубим небом; улітку, коли від надміру світла й тепла все повітря тремтить, а небо блакитне; восени із відчуттям тихого смутку, настроєм прив'ядання і з розводненим небом. Зараз була весна, і вона хотіла б, щоб на ті загадкові проводи було багато сонця, а ще більше барв, щоб у той день було розгадано якусь сокровенну таємницю, ну, хоч би отієї таємничої Аполінарії. Дівчинка уявила собі ту жінку, власне, бабу: суху, високу, з обличчям ще й тепер гарним, але холодним, з пишною кучмою сивого волосся і гордим орлиним носом. Саме такий образ пасував до дивного імені Аполінарія; вони навідають бабцю і не може бути, щоб не почалися спогади, адже стільки часу минуло, відколи не бачилися. І самі того не бажаючи, вони розкриють у тій балачці немало такого, про що мати воліє мовчати, що старанно від неї, Мирослави, приховує, а вона таки хоче щось довідатися про батька. Діди й баби її не так цікавили, бо вони жили в якомусь іншому, колишньому житті; зрештою, дещо вона про них і знала; дід її по матері, саме той, на могилу якого вони підуть, був інженером, а баба так само, як і мати, навчала дітей музики. Дід щодня вирушав на роботу, а баба приймала учнів удома й господарила. Ні, тут не було ніякої таємниці – життя як життя. Вечорами Мирослава любила мріяти, любила вигадувати казна-що, любила уявляти їхній дім, населений колишніми людьми, одягнутими в одежу, яку вже ніхто не носить; у діда були закручені хвацькі вуса, довге волосся, невелика, охайно підстрижена борода, а баба носила мережані, як їй, Мирославі, уявлялося, комірці, мала високу зачіску, а на скроні в неї спускалося по штучно завитому пасемку. Це було легко уявити, бо дідові й бабині фотокартки висіли в них на стінах, бо їхні фотокартки, а ще й зображення не знайомих їй людей, так само дивно одягнених, ховалися в їхньому фотоальбомі – всі ці люди наповнювали дім, щось безгучно гомоніли, вимахували руками, щось розповідали, про щось сперечалися, і їй страшно ставало від того, що їх уже не було, нікого, нікого не було; лишилася з того світу тільки її матір, а вона, Мирослава, їхній приважечок. Але чому, коли розпитувала про тих людей, яких уже ніколи не буде, мати збувала це