Юдейська війна - Ліон Фейхтвангер

— Ну, говоріть же, говоріть, — натискувала вона на Йосифа.

— Бог тепер в Італії, — сказав Йосиф.

Актор рвучко підняв голову, видно було, як влучило його многозначне слово, як воно одмело від нього брилу сумніву. Поппея теж була вражена цим реченням.

— Чудове слово, — сказала вона і заляскала в долоні. — Ви тямкий чоловік, — сказала вона, і вона занотувала собі ім’я Йосифа.

Йосиф був приголомшений і щасливий. Він не знав, як вирвалися в нього ці слова. Чи він, власне, сам знайшов їх? Чи він вже говорив їх колись раніше? У всякому разі це були відповідні слова у відповідний момент. І це однаковісінько, чи він їх знайшов, чи хтось інший: все залежить від того, при якій нагоді говориться речення. Речення «бог в Італії» тільки тепер набрало життя, в цей момент його великого впливу.

Але чи впливає воно взагалі? Актор стояв усе ще нерішуче чи принаймні удавав нерішучість.

— Скажіть уже «так», Деметрію, — промовила Поппея. — Коли ви умовите його сказати «так», — звернулася вона до Йосифа, — тоді можете вважати своїх трьох невинних за вільних.

Великий вогонь спалахнув у гарячих очах Йосифа. Він низько схилився, з ніжністю взяв руку цезаревої дружини, що лежала на поруччі стільця, і поцілував її довгим поцілунком.

— Коли ви зіграєте мені юдея? — питала тим часом Поппея в актора.

— Я нічого не обіцяв, — боронився Деметрій швидко й злякано.

— Дайте йому писану обіцянку про наших невинних, — просив Йосиф. Цезарева дружина усміхнулася похвально з цього «йому» і «наших». Вона звеліла покликати секретаря.

— Якщо актор Деметрій Лібан, — диктувала вона, — зіграє юдея Апеллу, тоді я доб’юся, що трьох юдейських примусових робітників на цегельні Тибура випустять на волю.

Вона звеліла дати собі дощечку. Поставила своє П унизу. Передала дощечку Йосифові. Подивилася на нього зеленими, ясними, глузливими очима. І він повернув їй погляд смиренний, але такий пильний і тривалий, що помалу зникло глузування з її очей, і ясність їхня потьмяніла.

Йосиф після аудієнції витав у хмарах. Інші вшановували бюсти цезаревої дружини, великої, божественної жінки, що, усміхаючись, звеліла вбити свою могутню супротивницю, імператрицю-матір, що, усміхаючись, примушувала ставати на коліна сенат і народ римський. А він сам говорив до цієї першої дами світу як до першої-ліпшої дівчини, яких бачиш щодня. Ілді, янікі. Він мусив тільки подивитися їй довго в очі, і вона вже обіцяла йому звільнити тих трьох чоловіків, чого не могла досягти Велика рада Єрусалима з усією її мудрістю й державним мистецтвом.

Окрилений ходив він у кварталах правого берега Тибру, серед юдеїв. З пошаною дивилися йому вслід. За ним чути було шепотіння: «Це доктор Йосиф бен-Маттіас із Єрусалима, священик першої черги, улюбленець дружини цезаря». Дівчина Ірена простилала йому своє поклоніння під ноги, як килим. Минув час, коли напередодні суботи Йосиф мусив сидіти серед мало поважаних. Тепер Кай бар-Цаароне почувався вшанованим, коли Йосиф сідав на почесне місце на канапі. Більше того. Він послабив, старий хитрий пан, свою стриманість, дав Йосифові зрозуміти деякі труднощі, які він пильно ховав від інших.

Його велика меблева фабрика знаменито процвітала, як і раніше. Але дедалі лихіше загрожувала тепер небезпека, яку він відчуває вже кілька років. Дедалі дужче заходить серед римлян мода на орнаменти зі звірячих фігур, на ніжки столів у формі звірів, взагалі є сотні нагод оздоблювати домашні речі тваринами. Але в законі сказано: «Ти не повинен творити собі ніякого образу», юдеям заборонено зображувати фігури живих істот. Кай бар-Цаароне теж уникав досі виготовлення орнаментів з тваринами. Але його конкуренти використовують це дедалі безцеремонніше, вони оголошують його фабрику застарілою, прямо боляче, скількох клієнтів це відбиває. Відмовляючись виготовляти фігурні орнаменти, Кай бар-Цаароне втрачає тепер, після великої пожежі, сотні тисяч. Він шукав пролазок, обходів. Адже він не користується сам меблями своїх крамниць, а продає їх іншим. Він збирав думки з цього приводу у цілого ряду богословів; доктори з Єрусалима, Александрії та Вавилона визнають виготовлення сумнівних орнаментів у цьому випадку за допустимий гріх або навіть за річ дозволену. Проте Кай бар-Цаароне вагається. Він жодній людині не казав про ці думки. Він знає точно: якщо він, спираючись на ці думки, відкине погляди ортодоксів, то його становище в Агріппінській громаді буде під серйозною загрозою. А його батько, древній Аарон, з горя, завданого таким лібералізмом, може навіть померти. Отже, так певний зовні чоловік має силу сумнівів і турбот.

Йосиф не дивився на це так строго, як ортодокси. Але «Ти не повинен творити собі ніякого образу» — це більше, ніж закон, це одна з основних істин юдейства. Слово й рукотворний образ виключали одне одного. Йосиф був літератор усім своїм єством. Він визнавав тільки незриме слово. Воно найдивніше з усього, що є в світі, воно впливає невидимо дужче, ніж будь-що видиме. Тільки той може справді володіти Божим словом, святим, незримим, хто не заплямував це плотськими уявленнями, хто відмовився від суєтності видимих зображень. Він слухав Кая бар-Цаароне із замкнутим обличчям, не погоджуючись із ним. Але якраз це вабило старого. Так, у Йосифа було враження, що його охоче мали б тут за зятя.

Тим часом помалу виявилося, що звільнення трьох невинних пов’язане з однією умовою. Друзі юдеїв, почувши про цю умову, були прикро вражені. Що? Актор Деметрій Лібан повинен грати юдея Апеллу, може навіть у театрі Помпея, перед сорока тисячами людей? Юдея Апеллу! Юдеїв обсипало морозом, коли вони чули зле прізвисько, на якому відбилася огида Риму до прибульців правого берега Тибру. Глузливе слово зіграло лиху роль при погромах за цезарів Тиберія та Клавдія, воно означало різанину та плюндрування. Хіба не може ненависть, яка спить тепер, кожного моменту прокинутися? Хіба це не така ж дурна, як і злочинна річ — розворушувати те, що заспокоїлося? Були погані приклади того, чим може захопитися римська театральна публіка під впливом афекту. Це буде жахлива зарозумілість, якщо Деметрій Лібан викличе на театральну сцену юдея Апеллу.

З новою силою, з дедалі більшою завзятістю піднялися найстрогіші з юдейських докторів проти актора. Хіба не гріх вже в тому, щоб ставати на сцені в шкірі й убранні іншої людини? Хіба не дав Бог, хай славиться ім’я його, кожному своє лице і свою шкіру? Отже, хіба це не проти Божої волі — хотіти змінити їх? Але зображувати юдея, одного з насіння Абрамового, одного з обраних, виставляти його на глузування необрізаних — це був смертний гріх, це була гординя, це мусило викликати нещастя на голови