Юдейська війна - Ліон Фейхтвангер

Цезарева дружина! Йосифові перехопило дух. Навкруги на всіх вулицях стоять її бюсти, божественно шановані. Що він повинен їй сказати? Як повинен знайти для цієї чужої жінки, що її життя й думки так вознесені над усіма іншими людьми, такі слова, які западуть їй у душу? Тим часом, як він це думав, він уже знав, що знайде справжні слова; бо ж вона була жінка, а він мав невелику, тиху зневагу до всіх жінок, і саме тому, він знав, здобуде її прихильність.

Він перечитав свій манускрипт. Читав гучним голосом, із нестримними жестами, так, як він читав би в Єрусалимі. Він написав це по-арамейському, тепер із трудом перекладав грецькою мовою. В його грецькій мові, він знав, було багато незграбностей, помилок. Чи це пристойно — прийти до дружини цезаря з погано підготовленим, не вільним від помилок манускриптом? Або може якраз його помилки вплинуть своєю простодушністю?

Він уникав говорити будь-кому про наступну аудієнцію. Він ганяв по вулицях. Він повертав назад, коли бачив знайомого, біг до голяра, купував нові парфуми, від цілковитої певності переходив до найглибшого розпачу.

На бюстах дружина цезаря мала низький, ясний і гарний лоб, довгасті очі, не дуже малий рот. Навіть її вороги визнавали, що вона вродлива, і багато хто говорив, що вона впливає запаморочливо на того, хто бачить її вперше. Як повинен він, маленький чоловік із провінції, триматися перед нею? Він мусить мати людину, з якою він усе може обговорити. Він біжить додому. Говорить із дівчиною Іреною, викладає променистій, високошанованій свій секрет, він мусить поділитися з нею дуже важливим, і тут усе вибухає з нього: як він думає про побачення з цезаревою дружиною, що він їй скаже. Він випробовує це перед Іреною — слова, рухи.

Наступного дня, пишно, в розкішному паланкіні Деметрія Лібана несли його в цезарський палац. Передовий, за ним — гінці, великий почет. Де проходив паланкін, люди спинялися, вважаючи його за актора. Йосиф бачив бюсти цезаревої дружини на вулицях, білі й розмальовані. Янтарно-жовте волосся, бліде, гарне обличчя, дуже червоні губи. «Поппея, — думав він. — Поппея означає лялечка, Поппея означає малятко, дитина». Він подумав це юдейським словом: янікі. Колись і його так кликали. Це не має бути важко — впоратися з дружиною цезаря.

За тими описами цезаревої дружини, які йому робили, Йосиф сподівався побачити її, подібно до східних цариць, на розкішних подушках, оточену віялоносцями, служницями з пахощами, у вишуканому вбранні. Натомість вона сиділа цілком просто на зручному стільці, була надзвичайно просто одягнена, майже як матрона, у довгу столу. Правда, стола була із ганьбленої в Юдеї матерії, з надзвичайно тонкого коїхемського флеру. І підфарбована була ледве-ледве, і зачіска була гладенька, з проділом, вона закінчувалася вузлом волосся, це не була висока, вкрита коштовностями споруда з волосся, які можна було бачити раніше на дамах пануючої верстви. Гожа, як зовсім молода дівчина, сиділа дружина цезаря, червоними довгими губами усміхнулася вона назустріч чоловікам, простягла їм білу дитячу руку. Так, її по праву називають Поппея, лялечка, малятко, янікі; але вона була таки й справді запаморочлива, і Йосиф не знав більше, що він їй повинен сказати.

Вона сказала: «Прошу, панове», й щойно актор сів, Йосиф сів теж, і настало недовге мовчання. Волосся Поппеї справді було янтарно-жовте, як його назвав у своєму вірші цезар, але брови і вії її зелених очей були темні. Йосиф думав із шаленою швидкістю: вона зовсім інша, ніж її бюсти, вона дитина, але така дитина, що може не вагаючись згубити когось. Як треба розмовляти з такою дитиною? Крім того, вона має бути заклято розумна.

Дружина цезаря розглядала його пильно й невимушено, він із великим трудом, злегка пітніючи, тримав на обличчі смиренний і добропристойний вираз.

Зовсім трішечки, тільки ледве-ледве, скривився її рот, і от враз вона має зовсім не дитячий вигляд, а надзвичайно досвідчений і кепкуючий.

— Ви щойно прибули з Юдеї? — спитала вона Йосифа. Вона говорила по-грецькому, її голос звучав трохи холодно, надзвичайно ясно. — Розкажіть мені, — попросила вона, — що думають в Єрусалимі про Вірменію?

Це було справді несподіване запитання, бо хоч вирішальний ключ римської східної політики і лежав у Вірменії, проте Йосиф вважав свою країну за багато важливішу, а не за таку, яку можна розглядати в залежності з чимось настільки варварським, як Вірменія. Власне, чи думають так в Єрусалимі, чи принаймні взагалі про Вірменію не думають, йому не до вподоби було, що він має відповідати на таке запитання.

— Юдеям у Вірменії добре ведеться, — сказав він після досить довгого мовчання, трохи незграбно.

— Справді? — спитала Поппея, і тепер вона усміхнулася, одверто потішаючись.

Вона розпитувала далі таким же способом, кепкувала з молодого чоловіка з довгими гарячими очима, який, вочевидь, поняття не мав про те, що розігрується навколо його країни.

— Дякую, — сказала вона нарешті після того, як Йосиф насилу закінчив важке речення про стратегічні відносини на парфянському кордоні, — тепер я добре поінформована, — сказала вона й усміхнулася до Деметрія Лібана, задоволена тим, якого комічного фрукта зі Сходу привів він сюди.

— Я майже вірю, — кинула вона акторові, здивовано та похвально, — що він від чистого серця заступається за своїх трьох невинних, — і прихильно, й дуже чемно звернулася до Йосифа: — Прошу, розкажіть мені про ваших підзахисних.

Вона вигідно сиділа на своєму стільці, шия її була матово-біла, руки та ноги просвічували крізь тонкий флер строго пошитого убрання. Йосиф витяг свій меморандум. Проте, коли він почав читати по-грецькому, вона сказала зразу:

— Але що ви надумали? Говоріть по-арамейському.

— Так, ви мене тоді цілком зрозумієте? — спитав він трохи нерозсудливо.

— А хто вам сказав, що я хочу вас цілком зрозуміти? — відповіла дружина цезаря.

Йосиф знизав плечима, дужче гордо, ніж ображено, і став промовляти по-арамейському, як він спочатку накидав свою промову, а всі цитати із старих писань він безтурботно говорив по-гебрейському. Тільки він не міг зосередитися, помітив, що говорить без розмаху, він пильно дивився на цезареву дружину, спершу смиренно, потім трішечки несміливо, потім зацікавлено і нарешті майже зухвало. Він не знав, чи вона слухає, і вже зовсім не знав, чи вона розуміє. Коли він скінчив, майже безпосередньо після його останнього слова, вона спитала:

— Ви знаєте Клео, дружину мого губернатора в Юдеї?

Йосиф почув це «мого». Як це звучить: мій губернатор в Юдеї. Він уявляв собі, що такі слова мають виходити наче вирізьблені з каменю, монументально, і от сидить тут дитина і каже усміхаючись «мій губернатор в Юдеї», і це звучить само