Світло Парижа - Елеонор Браун

могла вести соціальне життя, керуючи ним своїми тоненькими ручками. Воно було досить південним, щоб бути чарівним без культурного шоку й для моїх батьків з півночі, і досить північним, прохолодним у зимові місяці, щоб остудити мамин садок, не завдавши йому великої шкоди. Попри всі мої нарікання на місто, я не поспішала звідти втекти, воно тримало мене у своєму повільному плині до того часу, поки я не зустріла Філіпа й не виїхала до Чикаго.

До материного дому я доїхала на таксі, водій слухав гіпнотично-агресивні виплески радіо. Зупинив на окружній дорозі. Батьки купили цей старий цегляний будинок у колоніальному стилі з чорними віконницями та шпилястим дахом над передніми дверима, коли у 1945-му одружилися. Матері було лише двадцять, батько був старший за неї на кілька років, щойно повернувся з — дякувати Богу — необтяжливої служби на війні. Час від часу переробляли щось усередині, але зовні будинок був таким, яким я пам'ятала його з дитинства. Я вдихала аромат жимолості й гліцинії, що росли з боків будинку, а також літній зелений запах мокрого ґрунту. Живоплоти довкола забудови були вкриті бутонами, що через два тижні розквітнуть рясно, укриють тротуар жовтим колючим пилом, а потім припинять це буйство, відступлять у впорядковану щоденність, відзначивши межу володінь по-військовому виструнченими рядами.

Будинок моєї матері стояв на Брайар-Хілл, де величезні будинки поблизу кантрі-клубу переходили у сімейні володіння й модні крамниці. Сусідній будинок був навіть старішим, справжній фермерський дім, побудований на землі, на якій виросли багаті квартали, багато років він належав Шулерам, нащадкам родини, яка його збудувала. Мати любила подібні речі, квартали з історією, старими будинками, у яких родини жили багато років. Діти Шулерів були у старших класах, коли я народилася, будинок порожнів більше й більше, власники виїжджали, пожвавлювався лише на Різдво й Великдень, коли всі стікалися додому з власними новими родинами на буксирі або на випадковий недільний обід, коли на задньому дворі грали в крокет, а діти ловили світляків у темному саду.

Але зараз усе мало такий вигляд, наче була вечірка у розпалі. Стоячи біля мовчазного материного дому, я чула звуки бесіди й сміху, що переливалися через паркан, кроки людей. Може, краще піти туди, подумала я. Здавалося, там було веселіше.

Перш ніж я наважилася втекти, передні двері відчинилися, і звідти долинув знайомий запах. Пахло пилом, старими книгами, полірованим деревом і чимось квітковим від букетів на столі в передпокої, й серед усього цього уловлювався майже нечутний аромат батькових сигар. І хоча батько помер незабаром по тому, як ми з Філіпом одружилися, думалося болісно про його смерть. Я зробила глибокий, повільний вдих, у якому був його заспокійливий запах. Паніка й гнів перегоріли по дорозі сюди, смуток пік мені груди, і, здавалося, його могли утишити пахощі батьківського дому.

Але біля дверей не стояла моя мати, то була жінка десь мого віку, з модно підстриженим волоссям, бездоганним макіяжем, у строгому блакитному костюмі з білою облямівкою й перламутровими ґудзиками, просто типова представниця Асоціації жінок Магнолії.

— Ну-ну-ну! Мадлен Бауерс. Молодець, що приїхала.

Я підозріло глянула на неї скоса. — Зараз Мадлен Спенсер. Можна… Ми… знайомі?

Вона здивовано подивилась на мене й засміялась. — Не впізнаєш мене? Не знаю, вважати це за комплімент чи ні. Серденько, я Шарон Бейкер. З Кантрі Дей.

— О-о! — Ця жінка з французьким манікюром у бездоганному костюмі — Шарон Бейкер? У старших класах Шарон Бейкер була найпоганішою дівчинкою, яка тільки могла потрапити до школи Кантрі Дей у Магнолії. Більшість із нас були разом з дитячого садка, але Шарон прийшла до нас на початку дев'ятого класу (плітки, які я зовсім не збиралася опротестовувати, оповіщали, що перш ніж вона потрапила до нас, її вигнали з трьох приватних шкіл). Вона палила, фліртувала з хлопцями з державної школи, мала буйне пишне кучеряве волосся, яке, здавалося, ніколи не розчісувала, спідниця її форми була закороткою.

Завжди жахалася й боялась її, головним чином тому, що її зовсім не обходило, хто що подумає. Першого року сиділа обок неї на виборах у класі, і коли мали проголосувати за наших кандидатів, обернулася, щоб узяти в неї папірець і опустити в урну, але в руках у неї нічого не було. — Це лайно на підлозі, де й має бути, — проказала вона. Я б ніколи і не подумала, що так можна зробити. Голосувала за Біллі Хатавей, як і кілька років поспіль, із п'ятого класу.

— Ух, мене не впізнати! Я зробилася такою респектабельною! — Обернувшись до дзеркала біля дверей, вона струснула копицею волосся, відкидаючи його з обличчя, і поправляючи жакета, який зовсім цього не потребував. — Знаю-знаю, сама себе часом ледве впізнаю. — Вона зітхнула, ніби була розчарована собою. — Не переймайся, — промовила вона, знов ставши веселою. — У серці я все така ж погана. А як ти, чорт тебе забирай?!

— Нормально, — трохи боязко відповіла я. У голові досі паморочилося від великого перетворення Шарон Бейкер, а ще було цікаво, чому, власне, вона прийшла. Ми з матір'ю ніколи не були добрими друзями, але завести собі іншу дочку — трохи екстравагантно, і Шарон у цьому випадку була б… дивним вибором, навіть така чистенька, як от зараз.

— І що привело тебе до цієї занюханої діри? — спитала вона весело. Досі дивилася у дзеркало, цього разу підновлюючи сріблясто-рожеву помаду, шльопнула губами. Дивно було споглядати її, таку досконалу й чисту, при цьому вивергаючу з рота матроську лайку.

— Приїхала відвідати своїх. — Вона стояла у дверях, а тепер увійшла. — Вибач за різкість, але що ти тут робиш?